Ніколи музика не справляла такого сильного враження на каноніка, хоча все своє життя він був палким її шанувальником. Ніколи жоден людський голос не хвилював його душу так, як голос Консуело. Ніколи вигляд людини, її розмова й манери не здавалися йому сповненими такої чарівності, яка виходила протягом цих півтори доби від імені, слів і постави Консуело. Здогадувався канонік про те, що удаваний Бертоні жінка, чи ні? І так — і ні. Як це пояснити? Треба сказати, що думки п'ятдесятилітнього каноніка були так само чисті, як його вдача, а вдача — цнотлива, як у юної дівчини. Щодо цього наш канонік був святою людиною. Таким був він завжди, і найдивовижніше те, що, як незаконний син найрозпуснішого з усіх відомих історії королів, він майже без труднощів дотримувався обітниці цнотливості. Флегматичний від природи, — ми називаємо тепер такі натури безпристрасними, — він був вихований відповідно до норм поводження, запропонованих канонікам, і так обожнював благоденство та спокій, так мало був пристосований до таємної боротьби, на яку штовхають грубі пристрасті й марнославство духовних осіб, — коротше кажучи, так жадав спокою та щастя, що його головним і єдиним принципом у житті було жертвувати всім заради спокійного користування бенефіцією: любов'ю, дружбою, честолюбством, ентузіазмом і, якщо знадобиться, то й чеснотою. З ранніх літ він привчив себе придушувати всі почуття без зусиль і майже без жалів. Незважаючи на настільки огидний егоїзм, він залишався добрим, гуманним, сердечним і захопленим у багатьох відношеннях, бо за природою був добрий, а діяти всупереч позитивним якостям своєї натури йому майже ніколи не доводилось. Незалежне становище завжди дозволяло йому мати друзів, бути толерантним, любити мистецтво. Любов йому була заборонена, і він убив у собі любов, як найнебезпечнішого ворога спокою та благополуччя. Але ж любов божественна й, виходить, безсмертна, — тому, коли нам здається, що ми її вбили, ми насправді тільки заживо поховали її у своєму серці. Любов може дрімати там довгі роки в тиші до того дня, коли їй заманеться прокинутися. Консуело з'явилася в осінь життя каноніка, і його довга душевна байдужість змінилася млосністю, ніжною, глибокою й більш стійкою, ніж можна було припускати. Апатичне серце каноніка не вміло калатати й хвилюватися за кохану істоту, але воно могло танути, як лід на сонці, бути відданим, покірним, забути себе, пізнати те терпляче самозречення, яке ми з подивом зустрічаємо в егоїста, коли любов бере його приступом.
Отже, наш бідолашний канонік був закоханий. У п'ятдесят років він любив уперше й любив ту, котра ніколи не могла полюбити його. Він занадто добре це знав і ось чому хотів себе переконати, всупереч усякій очевидності, що його почуття не любов, позаяк воно викликане не жінкою.
Щодо цього він був у цілковитій омані й за своєю наївністю вважав Консуело юнаком. Під час перебування свого каноніком у віденському соборі він у дитячій школі бачив чимало красенів хлопчиків. Не раз чув він тонкі сріблисті голоси, майже жіночі за своєю чистотою та гнучкістю. Голос Бертоні був у тисячу разів чистішим й гнучкішим. «Але ж це голос італійський, — думалося канонікові, — і до того ж Бертоні — виняткова натура; він із тих скоростиглих дітей, у яких здібності, обдаровання, талант межує із чудом». І от, страшно пишаючись і захоплюючись тим, що на великій дорозі знайшов такий скарб, канонік уже мріяв, як він сповістить про це суспільство, як уведе юнака в моду, допоможе йому здобути й стан і славу. Він був охоплений поривом батьківської любові та доброзичливої гордості. І його совість од цього аж ніяк не мала страждати, тому що йому й у голову не приходила думка про гріховну, збочену любов, подібну до тієї, яку приписували Ґравіні стосовно Метастазіо; канонік уявлення не мав про таку любов, ніколи не думав про неї, навіть не вірив у її існування: його чистому й здоровому розуму все це здавалося страхітливими домислами лихомовних людей.