Злісна й іронічна гримаса скривила обличчя Порпори.
— Граф Альберт! — вигукнув він. — Спадкоємець Рудольштадтів, нащадок чеських королів, власник замку Велетнів! І він хотів одружитися з тобою, з циганочкою? З тобою, найнекрасивішою з нашої школи, дочкою невідомого батька, з комедіанткою без гроша й без ангажементу? З тобою, що босоніж просила милостиню на перехрестях Венеції?
— Зі мною, з вашою ученицею! Зі мною, вашою прийомною дочкою! Так, зі мною, з Порпоріною! — відповіла Консуело зі спокійною й лагідною гордістю.
— Ну, звичайно, така знаменитість, така блискуча партія! Дійсно, описуючи тебе, я забув сказати при цьому, — додав із гіркотою маестро. — Так, остання і єдина учениця вчителя без школи, майбутня спадкоємиця його лахміття і його ганьби. Носителька імені, вже забутого людьми! Є чим хвастатися й зводити з розуму синів найвельможніших родин!
— Очевидно, учителю, — сказала Консуело зі смутною й ніжною посмішкою, — ми ще не так низько впали в очах гарних людей, як вам хочеться думати, бо безсумнівно, що граф хоче зі мною одружитись, і я з'явилася сюди, щоб із вашого дозволу дати йому свою згоду або за вашою підтримкою відмовити йому.
— Консуело, — відповів Порпора холодним і суворим тоном, — я не полюбляю таких дурниць. Ти мусила б прекрасно знати, що я ненавиджу романи пансіонерок або пригоди кокеток. Ніколи не повірив би я, що ти здатна вбити собі в голову таку нісенітницю, і мені просто соромно за тебе. Можливо, що молодий граф Рудольштадт злегка захопився тобою, а сільська нудьга й захват, викликаний вашим співом, і привели до того, що він почав залицятися до тебе, але звідки у тебе взялася зухвалість сприйняти це всерйоз і у відповідь на це безглузде вдавання грати роль принцеси в романі? Ти збуджуєш у мені жалість, а якщо старий граф, якщо каноніса, якщо баронеса Амалія знають про ваші домагання, то мені соромно за вас, повторюю: я за вас червонію!
Консуело знала, що не варто ні суперечити Порпорі, коли він розлютиться, ні перебивати його під час наставлянь. Вона дала йому змогу вилити своє обурення, а коли він висловив усе, що тільки міг придумати найбільш образливого й найбільш несправедливого, вона розповіла йому правдиво і з цілковитою точністю про все, що сталося в замку між нею та графом Альбертом, графом Християном, Амалією, канонісою і Андзолето. Порпора, давши волю своєму роздратуванню й нападкам, умів також слухати й розуміти і з найсерйознішою увагою поставився до її розповіді. А коли Консуело скінчила, він задав їй ще кілька запитань, аби, ознайомившись із подробицями, вникнути в інтимне життя родини й розібратися в почуттях кожного з її членів.
— У такому разі… — мовив він нарешті, — ти добре зробила, Консуело. Ти поводилася розумно, з достоїнством, мужньо, як я й міг очікувати від тебе. Це добре. Небо захищало тебе, і воно винагородить тебе, звільнивши раз і назавжди від цього негідника Андзолето. Що стосується молодого графа, я забороняю тобі думати про нього. Така доля не для тебе. Ніколи граф Християн не дозволить тобі повернутися до артистичної кар'єри, будь у цьому впевнена. Я краще за тебе знаю неприборкану дворянську пиху. Якщо ж ти щодо цього не помиляєшся (що було б і по-дитячому й нерозумно), то я не думаю, щоб ти хоч хвилину вагалась у виборі між життям великих світу цього й життям людей мистецтва. Що ти про це думаєш? Відповідай же! Чорт забирай! Ти немов мене не чуєш, присягаюся Бахусом!
— Прекрасно чую, вчителю, але бачу, що ви зовсім нічого не зрозуміли з того, що я вам розповіла.
— Як це я нічого не зрозумів? Що ж, по-твоєму, я перестав тепер навіть розуміти?
І вузькі чорні очі маестро знову злобливо заблискали. Консуело, яка знала Порпору як свої п'ять пальців, бачила, що не треба здаватись, якщо вона хоче, аби її вислухали.
— Ні, ви мене не зрозуміли, — заперечила вона впевненим тоном, — ви, мабуть, припускаєте в мені марнославство, якого в мене немає. Я зовсім не заздрю багатству великих світу цього, будьте в цьому певні, і ніколи не говоріть мені, дорогий учителю, що воно відіграє яку-небудь роль у моїх ваганнях. Я нехтую переваги, отримані не особистими заслугами. Ви виховали мене в таких принципах, і я не могла б зрадити їх. Але в житті все-таки є щось, окрім грошей і марнославства, і це щось настільки коштовне, що може відшкодувати й захват славою, й радощі артистичного життя. Це — любов такої людини, як Альберт, це — сімейне щастя, сімейні радощі. Публіка — владар тиранічний, примхливий і невдячний. Шляхетний чоловік — друг, підтримка, друге «я». Якби я полюбила Альберта так, як він мене любить, я перестала б думати про славу й, імовірно, була б більш щаслива.