Розділ 84
Кафаріелло, входячи до вітальні, зробив ледь помітний загальний уклін, але ніжно й поштиво поцілував руку Вільгельміни, після чого поблажливо-люб'язно поговорив зі своїм директором Гольцбауером і з недбалою фамільярністю потряс руку своєму вчителеві Порпорі. Вагаючись між обуренням, викликаним фамільярністю колишнього учня, і необхідністю зважати на нього (адже якби зажадав Кафаріелло поставити його оперу й узяв на себе головну роль, він міг поліпшити справи маестро), Порпора заходився розсипати йому похвали й розпитувати про його недавні перемоги в Парижі, так тонко іронізуючи при цьому, що самовдоволений співак не міг не піддатися обману.
— Франція! — вигукнув Кафаріелло. — Не говоріть мені про Францію! Це країна дрібної музики, дрібних музикантів, дрібних цінителів музики й дрібних вельмож. Уявіть собі, цей нахаба Людовік П'ятнадцятий, прослухавши мене в декількох концертах духовної музики, раптом передає мені через одного зі своїх знатних вельмож… здогадайтеся що… якусь погану табакерку!
— Але, звичайно, золоту і з коштовними діамантами? — зауважив Порпора, навмисно виймаючи свою табакерку з фінікового дерева.
— Ну звичайно, — сказав тенор. — Але подумайте, яка зухвалість: без портрета! Піднести мені просту табакерку, наче я маю потребу в коробці для нюхального тютюну. Фі! Яке міщанство! Я просто був обурений!
— І сподіваюся, — сказав Порпора, набиваючи свій хитрий ніс, — ти гарненько провчив цього дрібного короля?
— Авжеж, чорт забери! «Пане, — сказав я знатному придворному й відчинив перед його осліпленим поглядом ящик, — ось тридцять табакерок, найгірша з них коштує в тридцять разів більше, ніж та, яку ви мені підносите, і до того ж, як бачите, інші монархи не погордували вшанувати мене своїми мініатюрами. Скажіть королеві, вашому володареві, у Кафаріелло, слава богу, немає потреби в табакерках».
— Присягаюся Бахусом! До чого, мабуть, зніяковів король! — вигукнув Порпора.
— Почекайте, це ще не все! Вельможа мав зухвалість мені відповісти, що серед іноземців його величність дарує свій портрет тільки посланникам.
— Який нахаба! Що ж ти йому на це відповів?
— «Послухайте, пане, — сказав я, — знайте, що з посланників усього світу не зробиш одного Кафаріелло…»
— Прекрасно! Чудова відповідь! О! Як я впізнаю мого Кафаріелло. І ти так і не прийняв від нього табакерки?
— Ні, чорт забирай! — відповів Кафаріелло, неуважливо виймаючи з кишені золоту табакерку, всипану діамантами.
— Чи не та це ненароком? — запитав Порпора, з байдужим виглядом дивлячись на табакерку. — А скажи, бачив ти там нашу юну саксонську принцесу? Ту, якій я вперше поставив пальчики на клавесин у Дрездені, в ті часи, коли її мати, польська королева, робила мені честь своїм протегуванням. Це була мила маленька принцеса.
— Марія-Жозефіна?
— Так, дофіна Франції.
— Чи бачив я її? Навіть в інтимному колі. Це предобра особа. Ах! Яка прекрасна жінка! Ми з нею найкращі друзі у світі, слово честі! Ось що вона мені подарувала. — І він показав на своєму пальці перстень із величезним діамантом.
— Кажуть, вона сміялася від душі з того, як ти відповів королю з приводу його подарунка.
— Звичайно, вона визнала, що я прекрасно відповів і що король, її свекор, повівся мовби останній скнара.
— Справді? Вона тобі це сказала?
— Вона на це натякнула, передаючи мені паспорт, який змусила підписати самого короля.
Всі, хто слухав цей діалог, відвернулися, посміюючись нишком. Усього годину тому Буонончіні, розповідаючи про перебування Кафаріелло у Франції, описував цю його бесіду з дофіною, яка, передаючи йому паспорт, прикрашений підписом монарха, зауважила, що він дійсний тільки протягом десяти днів, а це було рівнозначно наказу покинути Францію в найкоротший строк.
Тут Кафаріелло, боячись, очевидно, подальших розпитувань про цю подію, перемінив розмову.
— Ну як, маестро, — звернувся він до Порпори, — багато було в тебе останнім часом у Венеції учнів, чи зустрічалися серед них ті, що подають надії?