— Я прекрасно знала, маестро, що ти не снідав.
— Правда, — відповів він спокійно. — Здається, просто забув. Зі мною це часто трапляється, коли я пишу, і помічаю я це вже вдень, відчувши в шлунку різь і спазми.
— І тоді ти п'єш горілку, маестро?
— Хто тобі сказав, дурко?
— Я знайшла пляшку.
— Яке тобі діло? Не заборониш же ти мені пити горілку?
— Так, забороню! Ти не пив у Венеції й добре почувався.
— Твоя правда, — зі смутком мовив Порпора, — там мені здавалося, що все так погано; думалося, що тут піде краще. Тим часом усе тут погіршується — і становище моє, і здоров'я, і образи… усе… — І він затулив обличчя руками.
— Хочеш, я скажу, чому тобі так важко тут працювати? — заговорила Консуело, що хотіла як-небудь вивести вчителя з пригніченого стану духу. — У тебе тут немає твоєї гарної кави по-венеціанськи, що дає стільки сил і веселощів. Ти збуджуєш себе за способом німців — пивом і настоянками, а тобі це шкідливо.
— Іще раз твоя правда. Чудова моя кава по-венеціанськи! О, це було невичерпне джерело дотепів і великих ідей! Пробуджуючи геній і натхнення, вона живлющою теплотою розливалася по моїх венах. Усе, що п'єш тут, або наводить тугу, або зводить з розуму.
— Ну що ж, маестро, пий свою каву!
— Тут? Каву? Не хочу: з нею занадто багато клопоту. Потрібен камін, прислуга, посуд, який миють, пересувають, б'ють із різким гуркотом, коли ти весь у полоні гармонії. Ні, не треба. Уже краще поставити пляшку на підлогу біля своїх ніг; це й зручніше й скоріше.
— Але пляшка також б'ється. Я сьогодні вранці її розбила, збираючись поставити в шафу.
— Як! Ти розбила мою пляшку? Ах ти маленька потвора! Не знаю, що мене зупиняє, а то я охоче зламав би свій ціпок об твою спину!
— Ну так! Ви це говорите вже цілих п'ятнадцять років, а поки що жодного разу не дали мені й щигля, — я зовсім не боюся.
— Базіко, ти співатимеш? Звільниш ти мене від цієї проклятої фрази? Б'юся об заклад, що дотепер ти ще не знаєш її, ти так байдужлива сьогодні.
— Зараз переконаєтеся, знаю я її напам'ять чи ні, — сказала Консуело, швидко закриваючи зошит.
І вона проспівала фразу так, як сама розуміла її, тобто зовсім інакше, ніж було у Порпори. Хоча вона вгадала з першого разу, що він заплутався у своїх задумах і, розробляючи тему, спотворив основну думку, але, знаючи характер свого вчителя, не дозволила собі дати йому пораду: з духу суперечності він відкинув би її. Консуело, одначе, була переконана, що якщо проспівати фразу по-своєму, ніби з помилкою, це справить на нього враження.
Не встиг він прослухати її, як підхопився зі стільця, ляскаючи в долоні, і закричав:
— Ось воно! Ось воно! Ось те, чого я хотів і ніяк не міг домогтися! Як, чорт забирай, тобі це спало на думку?
— Хіба це не те, що ви написали? Або я випадково… Та ні, це ж ваша фраза.
— Ні! Твоя, крутійко! — вигукнув Порпора: він був сама щирість і, незважаючи на свою хворобливу, безмірну любов до слави, ніколи б не поступився істиною з марнославства. — Це ти її знайшла! Ну, повтори. Вона прекрасна, і я скористаюся нею.
Дівчина проспівала фразу кілька разів, і Порпора записав її під диктування Консуело. Тут він пригорнув ученицю до свого серця й вигукнув:
— Ти диявол! Я завжди говорив, що ти диявол!
— Добрий диявол, повірте мені, маестро! — відповіла, всміхаючись, Консуело.
Порпора, у захваті від того, що після цілого ранку безплідних хвилювань і мук фраза нарешті вдалася, почав машинально нишпорити по підлозі, намагаючись намацати шийку пляшки. Не знайшовши її, він заходився шукати на пюпітрі й через неуважність сьорбнув із чашки, що стояла там. Це була чудова кава, мистецьки й терпляче приготовлена для нього Консуело одночасно із шоколадом; Йосиф, по новому знаку своєї подруги, щойно приніс її зовсім гарячою.
— О, нектар богів! О, друг музикантів! — вигукнув Порпора, насолоджуючись кавою. — Який ангел, яка фея принесла тебе з Венеції під своїм крилом?