Консуело, зробивши кілька даремних спроб і переконавшись, що маестро менш аніж будь-коли схильний благословити її на любов і шлюб, безмовно скорилася й уже не викликала свого нещасного вчителя на відверті розмови, які тільки все більше й більше посилювали його упередження. Вона перестала згадувати навіть ім'я Альберта й готова була підписати всякий контракт, який буде бажаний Порпорі. Залишаючись наодинці з Йосифом, вона розкривала йому свою душу, і це приносило їй полегшення.
— Дивна в мене доля, — часто говорила вона йому, — небо наділило мене талантом, душею, здатною відчувати мистецтво, потребою до волі, любов'ю до гордої, доброчесної незалежності, але в той же час замість холодного, лютого егоїзму, який забезпечує артистам силу, необхідну, аби пробити собі дорогу крізь небезпеку та спокуси життя, небесна воля вклала в мої груди ніжне, чутливе серце, яке б'ється тільки для інших, яке живе тільки самопожертвою. І ось під впливом двох протилежних сил життя моє минає марно, і я ніяк не можу досягти мети. Якщо я народжена бути самовідданою, нехай Бог відніме в мене схильність до поезії, захоплення мистецтвом та жадобу волі, що перетворюють мою самовідданість на катування, на муки. Якщо ж я народжена для мистецтва, для волі, нехай він вийме з мого серця жалість, почуття дружби, дбайливість, страх перед стражданнями, заподіюваними іншим, — словом, усе те, що отруюватиме успіх і заважатиме моїй кар'єрі.
— Якби мені було дозволено дати тобі пораду, моя бідолашна Консуело, — відповідав Гайдн, — я сказав би: «Слухайся голосу свого таланту й заглуши голос серця». Але тепер я добре знаю тебе, ти не зможеш цього зробити.
— Ні, не зможу! І, здається, ніколи не зможу! Але подумай, яка я нещасна! Подумай, яка в мене складна, дивна й сумна доля. Навіть ставши на шлях самовідданості, я так заплуталася, мене настільки роздирають суперечності, що я не можу йти туди, куди кличе мене серце, не розбивши цього серця, що жадає творити добро й правою й лівою рукою. Якщо я присвячу себе одному, то залишаю й прирікаю на загибель іншого. У мене коханий чоловік, але я не можу бути його дружиною, тому що цим я вб'ю мого прийомного батька; з іншого боку, виконуючи дочірній обов'язок, я вбиваю свого чоловіка! У Писанні сказано: «Залиш батька свого й матір свою та йди за чоловіком своїм…» Але насправді я й не дружина й не дочка. Закон не висловився щодо мене, і суспільство не подбало про мою долю. Моє серце саме мусить зробити вибір; однак не пристрасна любов керує ним, і мені не доводиться вибирати між обов'язком і пристрастю. Альберт і Порпора однаково нещасні, обом однаково загрожує божевілля або смерть. Я однаково необхідна й тому й іншому… Треба пожертвувати ким-небудь із двох.
— А навіщо? Якщо ви вийдете заміж за графа, чому б Порпорі не жити біля вас? У такий спосіб ви б вирвали його з лабетів убогості, воскресили своїми турботами й водночас виконали б стосовно обох свій обов'язок.
— О! Якби це було можливим! Присягаюся тобі, Йосифе, я відмовилася б і від мистецтва й від волі! Але ти не знаєш Порпору, — він жадає слави, а не добробуту й безтурботного життя. Він живе у злиднях, не помічаючи їх, страждає від них, не розуміючи причини цього страждання. До того ж, постійно мріючи про тріумфи й поклоніння, він не зміг би зволити примиритись із людським співчуттям. Повір мені, його тяжке становище більшою мірою є наслідком його власної зневаги й гордості. Якби він сказав тільки слово, і в нього знайшлися б друзі й з радістю прийшли б до нього на допомогу. Але справа не тільки в тому, що він ніколи не звертав уваги на те, повна чи порожня його кишеня (ти бачив, що це стосується і його шлунка), — він зволів би, замкнувшись у кімнаті, краще вмерти з голоду, ніж піти за милостями у вигляді обіду до свого кращого друга. Йому здавалося б принизливим для музики, якби хто-небудь міг запідозрити, що він, Порпора, має потребу в чому-небудь, окрім своєї геніальності, клавесина й пера. От чому посланник і його подруга, які так люблять і шанують маестро, навіть не підозрюють про його злидні. Вони знають, що старий живе в невеликій непоказній кімнаті, але гадають, начебто він шанувальник темряви й безладдя. Адже він сам говорить їм, що не зміг би писати в іншій обстановці. Я ж знаю, що це зовсім не так. Я бачила, як він у Венеції забирався на дахи, шукаючи натхнення в спогляданні неба і шумі моря. Його приймають у потертому костюмі, облізлій перуці, дірявих черевиках і вважають, що роблять ласку. «Він любить неохайність, — кажуть люди, — це вразливе місце старих і артистів. Його лахміття йому миле, а в нових черевиках, мабуть, він і ходити не зумів би». Порпора це підтверджує. А я в свої дитячі роки бачила його вишукано одягненим, завжди надушеним, чисто виголеним; він кокетливо потрушував над органом і клавесином мереживними манжетами. Але тоді він міг бути таким, нікому не зобов'язуючись. Порпора ніколи не погодився б жити в ледарстві й невідомості десь у глибині Чехії, за рахунок своїх друзів. Не минуло б і трьох місяців, як він почав би проклинати й лаяти всіх, уявляючи, що існує змова проти його життя й вороги посадили його під замок, аби перешкодити йому видавати й ставити на театрі свої твори. Обтрусивши порох з ніг своїх, він утік би одного прекрасного ранку у свою мансарду, до свого поїденого пацюками клавесина, до своєї згубної пляшки й дорогоцінних рукописів.