— Матінко, — мовила принцеса, що ввела в оману Консуело, — ось молода особа, про яку нам говорив Порпора; вона зробить нам приємність і дасть змогу послухати чудову музику його нової опери.
— Але це ще не підстава для того, щоб ви тримали її за руку, — відповіла маркграфиня, оглядаючи Консуело з голови до ніг. — Ідіть, пані, і сідаєте біля клавесина! Рада вас бачити; ви нам проспіваєте, коли все товариство буде в зборі. Маестро Порпора, вітаю вас! Прошу мене вибачити, якщо я не займуся вами: я тільки зараз помітила, що в моєму туалеті дечого не вистачає. Дочко моя, поговоріть трохи з маестро Порпорою; це людина великого таланту, я його поважаю.
Промовивши це хрипким, немов у солдата, голосом, товста маркграфиня ваговито повернулася й вийшла до своїх покоїв. Не встигла вона вийти, як її дочка, принцеса, підійшла до Консуело й знову із делікатною, зворушливою прихильністю взяла її за руку, наче бажаючи показати, що вона протестує проти брутальності своєї матері. Потім вона почала розмовляти з Консуело й Порпорою, простим і милим обходженням виявляючи їм свою увагу. Консуело тим більше оцінила цей ласкавий прийом, що з появою деяких осіб вона помітила в манерах принцеси холодність і стриманість, соромливу й у той же час горду, від якої вона, мабуть, відмовилася винятково заради маестро та його учениці.
Коли майже всі були в зборі, увійшов парадно одягнений граф Ґодіц, що обідав у гостях, і, немов сторонній, наблизився до своєї шляхетної дружини, довідався про її здоров'я й поцілував у неї руку. Маркграфиня мала слабкість уважати себе особою ніжної статури. Вона напівлежала на кушетці, щохвилини нюхаючи флакон із солями, і приймала гостей із виглядом, який здавався їй томливим, а по суті, зневажливим; коротше кажучи, це мало такий кумедний вигляд, що Консуело, спочатку роздратована її брутальністю, зрештою почала вважати її вкрай забавною й збиралася досхочу потішитися з неї вдома, описуючи її своєму другові Беппо.
Принцеса підійшла до клавесина й за кожної нагоди, коли мати не дивилася на неї, зверталася до Консуело то з якими-небудь словами, то з усмішкою. Завдяки цьому Консуело вловила сценку, що розкрила їй таємницю захованих сімейних відносин. Граф Ґодіц підійшов до пасербиці, взяв її руку, підніс до губ і протримав так кілька секунд, дуже виразно при цьому дивлячись на неї. Принцеса відсмикнула руку, сказавши кілька холодних, чемних слів. Граф пропустив їх мимо вух, але не зводив очей із пасербиці.
— Ну що, мій прекрасний янголе, — мовив він, — все така ж смутна, все така ж сувора, все така ж закутана до самого підборіддя? Можна подумати, що ви збираєтеся стати черницею!
— Дуже можливо, що тим я й скінчу, — напівголосно відповіла принцеса. — Світське товариство аж ніяк не вселило мені великого потягу до його втіх.
— Товариство боготворило б вас, було б коло ваших ніг, якби тільки ви не прагнули своєю суворістю тримати його на відстані. Що ж стосується монастиря — невже у ваші роки і з вашою красою ви могли б примиритися з його жахами?
— У роки, коли я була веселіша та красивіша, ніж нині, — відповіла вона, — я перенесла жах іще більш суворого ув'язнення, хіба ви забули? Одначе, графе, припиніть розмову зі мною: матінка дивиться на нас.
Граф негайно, ніби його штовхнули, відійшов од пасербиці, наблизився до Консуело й з поважністю поклонився їй; потім, сказавши їй кілька слів про музику взагалі, він відкрив ноти, покладені Порпорою на клавесин, і, удаючи, начебто шукає якесь місце, із приводу якого хоче одержати від неї пояснення, нагнувся над пюпітром і тихо промовив: