— Іди праворуч од мене, Беппо, — сказала дівчина, роблячи Гайдну знак. — Ти своєю незграбністю виводиш із себе маестро. — І, звертаючись до Порпори, вела далі: — Усе, що ви говорите, друже мій, — благородна бридня. Це нічого не пояснює мені, а сп'яніння від власної гордості не полегшує навіть найменшої сердечної рани. Мене мало зворушує, що, народившись королевою, я не царюю. Чим більше я бачу великих світу цього, тим більше вселяють вони мені жалю.
— Ну, чи не те саме я тобі говорив?
— Так, але не про це я вас запитувала. Вони жадають щось зображувати собою й панувати. У цьому їхнє божевілля та їхня нікчемність. Але якщо ми вищі, кращі й розумніші за них, навіщо ж протиставляємо ми свою гордість їхній гордості, свою царственість їхній царственості? Якщо ми маємо достоїнства більш значні, якщо володіємо скарбами більш завидними й більш дорогоцінними, для чого ведемо ми з ними цю жалюгідну боротьбу, ставлячи наші таланти й наші сили в залежність від їхніх капризів, навіщо опускаємося до їхнього рівня?
— Цього вимагають гідність, святість мистецтва, — вигукнув маестро. — Вони перетворили підмостки, іменовані світом, на поле битви, а наше життя — на мучеництво. І от ми мусимо боротися, мусимо проливати кров із усіх наших пор, аби довести їм, умираючи від непосильної праці, знемагаючи від їхніх свистків і презирства, що ми — боги або щонайменше законні королі, а вони — жалюгідні смертні, нахабні й низькі узурпатори!
— О маестро, як ви їх ненавидите! — вигукнула Консуело, тремтячи від подиву та жаху. — А тим часом ви схиляєтеся перед ними, лестите їм, задобрюєте їх і виходите через маленькі бічні двері, шанобливо пригостивши їх двома або трьома стравами вашої геніальності.
— Так, так, — відповів маестро, потираючи руки з гірким сміхом, — я знущаюся з них, розкланююся перед їхніми діамантами й орденами, придушую їх двома або трьома своїми акордами й показую їм спину в захваті, що можу піти, поспішаючи позбутись їхніх дурних фізіономій.
— Отже, — знову заговорила Консуело, — виходить, апостольська місія мистецтва — битва?
— Так, битва: слава хороброму!
— Глузування з дурнів?
— Так, глузування: слава розумній людині, чиє глузування може уразити до крові!
— Прихована ненависть, безперервна злість?
— Так, ненависть і злість: слава енергійній людині, що не втомлюється ненавидіти й ніколи не прощає!
— І нічого більше?
— Нічого більше в цьому житті! Слава для істинного генія приходить тільки по смерті.
— Нічого більше в цьому житті? Чи впевнений ти в цьому, маестро?
— Я вже сказав тобі!
— У такому разі це дуже мало, — зітхнувши, мовила Консуело й підвела очі до зірок, що блищали в чистому блакитному небі.
— Мало? Ти смієш говорити, жалюгідна душе, що цього мало? — закричав Порпора, знову зупиняючись і з силою трясучи свою ученицю за руку, в той час як Йосиф від страху впустив смолоскип.
— Так, я кажу, що це дуже мало, — спокійно й твердо відповіла Консуело, — я вже говорила вам те ж саме у Венеції за дуже для мене важких і вирішальних для мого життя обставин. Відтоді я не змінила думки. Моє серце не створене для боротьби, воно не може винести ваги ненависті й гніву. У душі моїй немає куточка, де могли б притулитися злопам'ятство й помста. Геть, злісні пристрасті! Подалі від мене, гарячкові хвилювання! Якщо, тільки допустивши вас у свою душу, можу я знайти талант і славу, то прощайте назавжди, талант і слава! Вінчайте лаврами інші голови, запалюйте інші серця! Про вас я навіть не пожалкую!
Иосиф, очікуючи, що Порпора вибухне, як завжди, коли йому довго суперечили, жахливим й у той же час комічним вибухом гніву, вже схопив Консуело за руку, щоб відсмикнути її від учителя й відвернути від одного з тих лютих жестів, якими той часто погрожував їй, але які, щоправда, ніколи нічим не кінчалися… крім посмішки або сліз. Однак і цей шквал пронісся, подібно до інших. Порпора тупнув ногою, глухо проричав, як старий лев у клітці, стиснувши кулак, у запальності підніс його до неба, та зараз же опустив руку, важко зітхнув, схилив голову на груди і продовжував уперто мовчати до самого дому. Відважний спокій Консуело, її стійка прямодушність мимоволі вселили йому повагу. Він, можливо, з гіркотою жалкував про сказане, але не хотів у цьому зізнатися: занадто він був старий, занадто був уражений і озлоблений у своїй артистичній гордості, щоб визнати свою неправоту. І тільки коли Консуело поцілувала його, побажавши доброї ночі, він з глибоким смутком подивився на неї й промовив упалим голосом: