— Отже, усе кінчено! Ти більше не артистка, тому що маркграфиня Байрейтська — стара негідниця, а міністр Кауніц — стара плетуха!
— Ні, маестро, я цього зовсім не говорила, — відповіла, сміючись, Консуело, — я зумію бадьоро перенести грубі та смішні сторони світу; для цього мені не треба ні злості, ні ненависті, досить моєї чистої совісті й гарного настрою. І тепер і завжди я буду артисткою. Я бачу іншу мету, інше призначення мистецтва, ніж змагання в гордості й помста за приниження. У мене інша спонукальна причина, і вона мене підтримає.
— Але яка ж, яка? — закричав Порпора, ставлячи на стіл у передпокої свічник, поданий Йосифом. — Я хочу знати: яка?
— Моя мета — змусити людей зрозуміти мистецтво, полюбити його, не збуджуючи страху та ненависті до особистості артиста.
Порпора, знизав плечима.
— Юнацькі мрії, вони були знайомі й мені! — мовив старий.
— Ну, якщо це мрія, — заперечила Консуело, — то тріумф гордості також мрія, і з двох я віддаю перевагу своїй. Потім у мене є ще друга мета — бажання слухатися тебе, догоджати тобі, маестро.
— Нічому, нічому не вірю! — закричав Порпора, беручи сердито свічник і повертаючись до дівчини спиною; але вже взявшись за ручку своїх дверей, він повернувся й поцілував Консуело, яка, всміхаючись, очікувала цієї зміни настрою.
У кухні, що примикала до кімнати Консуело, були маленькі сходи, які вели на дах до крихітної тераски в шість квадратних футів. Тут Консуело, виправши жабо та манжети Порпори, зазвичай сушила їх. Сюди ж вона піднімалась іноді ввечері побалакати з Йосифом, коли вчитель рано засинав, а їй іще не хотілося спати. Не маючи можливості займатись у своїй кімнаті, такій низькій і тісній, що в ній ніде було поставити стіл, і боячись, розташувавшись у передпокої, розбудити свого старого друга, вона піднімалася на тераску помріяти на самоті, дивлячись на зірки, або повідати своєму товаришеві, такому ж самовідданому й вірному, як вона сама, про маленькі події дня. Того вечора їм було про що розповісти одне одному. Консуело закуталася в плащ, накинула на голову каптур, аби не застудити горло, і піднялася до Беппо, що чекав на неї з великим нетерпінням. Ці нічні бесіди на даху нагадували їй дитинство та час, проведений з Андзолето. Щоправда, місяць був не такий, як у Венеції, не було ні мальовничих венеціанських дахів, ані ночей, що палають любов'ю та надією; то була німецька ніч, мрійлива та холодна, німецький місяць — оповитий серпанком і суворий, — словом, тут була ніжна й благодійна дружба без небезпеки і трепету пристрасті.
Коли Консуело розповіла все, що її зацікавило, образило й потішило в маркграфині, настала черга говорити Йосифу.
— Ти із придворних таємниць бачила тільки конверти й печатки з гербами, — почав він, — але позаяк лакеї мають звичай читати листи своїх панів, то в передпокої я довідався про зміст життя великих світу цього. Не варто тобі передавати й половини лихослів'я, вилитого на маркграфиню-вдову. Ти здригнулася б від жаху й відрази. Ах! Якби світські люди знали, що говорять про них лакеї! Якби в цих чудових вітальнях, де вони так поважно сидять, вони почули, що говориться за стіною про їхні звичаї, про їхні характери! Коли Порпора щойно на валу викладав нам свою теорію боротьби з великими світу цього й ненависті до них, він був не зовсім на висоті. Гіркота змушувала його судити невірно. Ах! Як ти мала рацію, кажучи йому, що він принижує свою гідність, ставлячи себе на одну дошку із цими вельможами й уявляючи, що придушує їх своїм презирством! Так, маестро не чув лихослів'я лакеїв у передпокої, а то він зрозумів би, що особиста гордість і презирство до інших, прикриті удаваною повагою й покірністю, властиві душам низьким і розбещеним. Але Порпора був дуже гарний, дуже своєрідний, дуже мужній, коли, стукаючи ціпком по бруківці, кричав: «Мужність! Ненависть! Дошкульна іронія! Вічна помста!» Твоя ж мудрість була прекрасніша за його бридню, і вона тим більше вразила мене, що я тільки-но перед тим чув, як лакеї — пригноблені, розбещені, боязкі раби — теж дзижчали мені у вуха з глухою й глибокою ненавистю: «Помста, хитрість, віроломство, вічна злоба, вічна ненависть — ось чого досягають наші хазяї, які думають, начебто вони вищі за нас, але ми викриваємо їхню мерзенність!» Я ніколи не був лакеєм, Консуело, але оскільки я зробився ним (подібно до того, як ти стала хлопчиком під час нашої подорожі), я, як бачиш, замислився над обов'язками, яких вимагає моє теперішнє становище.