— О дорога дочко моя! Оце подарунок! І з якою делікатністю його піднесено! — мовив розчулений канонік. — О безцінна волкамеріє, я дам тобі особливе ім'я, як зазвичай даю чудовим екземплярам моєї колекції: ти будеш називатися Бертоні, щоб освятити пам'ять істоти, яка вже не існує, але яку я полюбив справжньою батьківською любов'ю.
— Дорогий мій батьку, — сказала Консуело, потискуючи йому руку, — ви мусите звикнути любити своїх дочок так само, як і синів. Анджела не хлопчик…
— І Порпоріна також моя дочка, — сказав канонік, — так, моя дочка! Так! Так! Моя дочка! — повторив він, поперемінно дивлячись то на Консуело, то на волкамерію Бертоні повними сліз очима.
О шостій годині Йосиф і Консуело були вже вдома. Екіпаж вони залишили при в'їзді в передмістя, і ніщо не видало їхньої безневинної витівки. Порпора тільки здивувався, чому в Консуело не розігрався апетит після прогулянки прекрасними луками, що оточують столицю імперії. Сніданок каноніка змусив, можливо, Консуело наїстися трохи понад міру. Зате свіже повітря й рух дали їй прекрасний сон, і наступного дня вона відчула себе в голосі й такою бадьорою, якою жодного разу ще не була у Відні.
Розділ 89
Непевність у майбутньому, а можливо, бажання виправдати або пояснити те, що діється в її серці, спонукали нарешті Консуело написати графові Християнові й роз'яснити йому свої відносини з Порпорою, повідомити про зусилля маестро, який прагне повернути її на сцену, і про свою надію, що його турботи ні до чого не приведуть. Вона відверто розповіла старому графові, як багато чим завдячує своєму вчителеві, якою має бути йому відданою й покірною, як непокоїть її стан Альберта, і благала навчити її, що написати молодому графові, аби підтримати в ньому спокій і віру. Лист закінчувався так: «Я просила Вас, Ваша милосте, дати мені час перевірити себе й прийняти рішення. Отож, я вирішила дотримати свого слова: присягаюся перед Богом, що в мене вистачить сили волі замкнути своє серце й розум для всякої шкідливої фантазії або нової прихильності. А тим часом, якщо я повернуся на сцену, я начебто порушу дану мною обіцянку, відмовлюся від самої надії виконати її. Судіть же мене або, скоріше, долю, що править мною, і обов'язок, який мною керує. Ухилитися — значить вчинити злочин. Я чекаю од Вашої милості поради більш мудрої, ніж моє власне розуміння; навряд чи воно буде суперечити голосу моєї совісті».
Запечатавши листа й доручивши Йосифу відправити його, Консуело відчула себе спокійнішою, як це буває завжди, коли людина, що опинилась у важкому становищі, знаходить спосіб виграти час і віддалити вирішальну хвилину. І вона зібралася нанести разом із Порпорою візит вельми знаменитому й вельми захваленому придворному поетові, панові абату Метастазіо; цьому візиту її вчитель надавав величезного значення.
Знаменитому абатові було тоді близько п'ятдесяти років. Він був дуже гарний собою, чарівний у поводженні, чудовий співрозмовник, і Консуело, напевно, відчула б до нього велику симпатію, якби перед тим як вони вирушили до будинку, де на різних поверхах мешкали придворний поет і перукар Келлер, не відбулася в неї з Порпорою така розмова.
— Консуело, — почав маестро, — зараз ти побачиш зовсім здорового чоловіка із жвавими чорними очима, рум'яним обличчям і свіжими, усміхненими вустами; але йому будь-що-будь хочеться вважати себе жертвою виснажливої, тяжкої та небезпечної хвороби; він їсть, спить, працює та гладшає, як усякий інший, а запевняє, буцім у нього безсоння, пригнічений стан духу, занепад сил, що він мусить дотримуватися дієти. Гляди ж не осоромся і, коли він почне при тобі скаржитися на свої недуги, не здумай говорити йому, що він не схожий на хворого, має дуже добрий вигляд або що-небудь подібне до цього, бо він жадає, аби його жаліли, дбали про нього й заздалегідь оплакували. Хай Бог милує тебе також заговорити з ним про смерть або про кого-небудь померлого: він боїться смерті й не хоче вмирати. Але разом з тим не зроби дурості й не скажи йому на прощання: «Сподіваюся, що ваше дорогоцінне здоров'я незабаром поправиться», — тому що він бажає, аби його вважали вмираючим, і якби він був у змозі запевнити, що вже мертвий, був би в захваті, за умови, однак, що сам цьому не віритиме.
— От уже дурна манія у великої людини, — зауважила Консуело. — Але про що ж із ним говорити, якщо не можна заїкнутися ні про видужання, ні про смерть?
— Говорити треба про його хворобу, задавати йому тисячу запитань, вислуховувати всі подробиці про його нездужання та муки, а насамкінець сказати, що він недостатньо дбає про свою особу, не думає про себе, не щадить себе, занадто багато працює. Таким способом ми заслужимо його прихильність.