— Я бачу, що ти дуже недалекий, — сказав він, підводячись і продовжуючи удавати байдужого, що, одначе, не ввело в оману ні Консуело, ні Йосифа. — Берися за свою мітлу й намагайся більше не співати, якщо хочеш залишатися в мене в служінні.
Але минуло дві години, і Порпора не витерпів: його знову захопила любов до справи, якою він займався стільки років, не маючи суперників: у маестро заговорив викладач співу, і він покликав Йосифа, щоб іще раз перевірити його. Старий виклав йому ті ж основи, але цього разу з тією ясністю, з тією могутньою глибиною логіки, що все проясняє, все ставить на місце, — словом, із тією неймовірною простотою, на яку здатний тільки геній.
Цього разу Гайдн здогадався, що може вже виявити тямущість, а Порпора був у захваті від свого успіху. Хоча маестро дав йому те, що він довго вивчав і знав у досконалості, урок являв для Йосифа величезний інтерес і приніс йому безсумнівну користь: він осягнув, як треба навчати. У години, коли Порпора не мав потреби в його послугах, Йосиф, прагнучи не втратити своєї вбогої клієнтури, давав кілька уроків у місті; він вирішив негайно ж застосувати такі блискучі вказівки.
— От і чудово, пане професоре, — сказав він Порпорі наприкінці уроку, продовжуючи удавати простачка, — я віддаю перевагу ось такій музиці над тією, і мені здається, що я зможу вивчитись. Ну, а те, про що ви говорили сьогодні вранці, таке незрозуміле, що я погодився б скоріше повернутися в співочу школу, ніж сушити собі голову над цією музикою.
— А тим часом тебе саме цього й навчали в співочій школі. Та хіба є дві музики, дурню? Музика єдина, як єдиний Господь Бог!
— Ох! Прошу вибачення, пане! Є музика маестро Рейтера — вона набридає мені, а от ваша зовсім навпаки.
— Багато честі для мене, пане Беппо, — сміючись, сказав Порпора (комплімент прийшовся йому до смаку).
Починаючи з цього дня Гайдн брав у Порпори уроки, і незабаром вони приступили до вивчення італійської школи та основ ліричної композиції, тобто того саме, чого так жадав достойний юнак і чого так мужньо прагнув. Він робив такі швидкі успіхи, що маестро одночасно був зачарований, здивований, а часом навіть переляканий. Коли Консуело зауважувала, що в маестро можуть пробудитися колишні підозри, вона вчила свого друга, як треба поводитися, щоб їх розвіяти. Трохи нетямущості й удавана неуважність були часом необхідні, — тоді геніальність і пристрасть до викладання пробуджувалися в Порпорі, як трапляється завжди з високообдарованими людьми: перешкоди й боротьба роблять їх іще більш енергійними та сильними. Часто Йосифу доводилося прикидатися млявим, незадоволеним і ніби з небажанням приступати до дорогоцінних уроків, утратити які він так боявся. Жадоба суперечити й потреба домагатися свого збуджували завзяту й войовничу душу старого професора, і ніколи Беппо не одержував більш цінних понять про музику, як у ті хвилини, коли він майже виривав їх у роздратованого й іронічно настроєного маестро разом із чіткими, красномовними й палкими поясненнями.
У той час як дім Порпори був ареною таких, здавалося, дріб'язкових подій, результати яких, одначе, відіграли величезну роль в історії мистецтва, бо геній одного з найбільш плідних і знаменитих композиторів минулого століття дістав тут свій розвиток і утвердження, поза домом Порпори відбувалися події, що мали більш безпосередній вплив на життя Консуело. Корилла, більш енергійна в боротьбі за власні інтереси і більш спритна в досягненні мети, з кожним днем відвойовувала позиції й, уже зовсім оклигавши після пологів, вела переговори про свій вступ на імператорську сцену. Майстерна співачка, але посередня в музичному відношенні артистка, вона набагато більше, ніж Консуело, подобалася директорові та його дружині. Обоє прекрасно розуміли, що вчена Порпоріна поставиться спогорда, хоча й не виявить цього, як до опер маестро Гольцбауера, так і до таланту його дружини. Вони також добре знали, що великі таланти, виступаючи з поганими партнерами в нікчемних творах, які змушують ґвалтувати власний смак і сумління, не завжди здатні на те банальне піднесення та наївний жар, які посередні актори розв'язно вносять у виконання найбільш низькопробних опер, сповнених тяжкої какофонії, погано розучених й погано зрозумілих виконавцями.
І навіть коли, виявивши чудеса волі й таланту, вони високо підносяться й над своєю роллю й над своїм оточенням, це заздрісне оточення аж ніяк не відчуває до них вдячності. Композитор, здогадуючись про їхні душевні муки, тремтить і боїться, як би це штучне натхнення раптом не охололо й не підірвало його успіху. Навіть здивована публіка відчуває підсвідому зніяковілість, угадує дивовижну невідповідність, співчуває геніальному акторові, поневоленому вульгарною ідеєю, що рветься з тісних кайданів, у які він дозволив закувати себе, і, ледве не зітхаючи, аплодує його мужнім зусиллям. Пан Гольцбауер прекрасно усвідомлював те, як мало Консуело цінувала його музичні твори. На лихо, вона одного разу сама повідомила йому про це. Переодягнена хлопчиком, уважаючи, що має справу з однією з тих осіб, яких зустрічаєш під час подорожі вперше й востаннє, вона висловилася відверто й ніяк не припускала, що незабаром її доля артистки буде в руках незнайомця, друга каноніка. Гольцбауер не забув цього і, ображений до глибини душі, але зовні спокійний, стриманий, увічливий, заприсягся закрити їй шлях до артистичної діяльності. Але оскільки йому не хотілось, аби Порпора, його учениця й ті, кого він називав їхніми прихильниками, могли звинуватити його в дріб'язковій мстивості й ницій вразливості, він тільки своїй дружині розповів про зустріч з Консуело та про розмову за сніданком у будинку кюре. Ця зустріч, здавалося, не залишила ніякого сліду в пам'яті пана директора, очевидно, він забув навіть фізіономію маленького Бертоні й зовсім не підозрював, що цей мандрівний співак і Порпоріна могли бути однією й тією ж особою. Консуело губилася в здогадах про ставлення до неї Гольцбауера.