Бідолашна дівчина страшенно злякалася самого слова «Пруссія», а ім'я великого Фрідріха примусило здригнутися. Із часу пригоди з дезертиром Консуело уявляла собі цього настільки прославленого монарха не інакше як в образі людожера й вампіра. Порпора дуже сварив її: вона виявила, на його думку, занадто мало радості, довідавшись про можливість нового ангажементу, а оскільки Консуело не могла розповісти про лихі пригоди Карла і про подвиги пана Мейєра, то, опустивши голову, дозволила вчителеві картати її.
Одначе, подумавши, вона знайшла в новому проекті деяке полегшення: завдяки йому відкладалось її повернення на сцену, тому що справа могла ще провалитися, та й Порпоріно було потрібно принаймні три місяці на влаштування її. Доти вона могла мріяти про любов графа Альберта і знайти в собі тверду рішучість відповісти на неї, могла чесно й щиро виконати взяте на себе зобов'язання — обміркувати ретельно й без примусу, чи хоче вона виходити за нього заміж, чи вважає шлюб із ним неможливим.
Консуело вирішила, перш ніж повідомляти що-небудь володарям замку Велетнів, дочекатися відповіді графа Християна на свій перший лист. Але відповіді все не було, і Консуело почала вже думати, що старий Рудольштадт поставив хрест на цьому нерівному шлюбі й зумів умовити Альберта відмовитися від нього, як раптом Келлер передав їй нишком короткий листик такого змісту:
«Ви обіцяли мені писати й зробили це побічно, повідомивши мого батька про своє скрутне становище. Бачу, що над Вами тяжіє ярмо, але я вважав би злочинним для себе визволити Вас із нього; очевидно, добрий мій батько боїться для мене наслідків Вашого підкорення Порпорі. Але позаяк Ви пишете моєму батькові, з яким жалем і жахом ставитеся до примусу прийняти те або інше рішення, — я нічого тепер не боюся: це доводить, що Вам нелегко виголосити вирок, який прирік би мене на вічний розпач. Ні, Ви не зрадите свого слова й спробуєте полюбити мене! Чи не однаково мені, де Ви й чим зайняті, яке становище створять Вам у суспільстві слава або забобони, як довго і з огляду на які перешкоди я буду вдалині від Вас, якщо в серці моєму живе надія й Ви дозволяєте мені сподіватися! Щоправда, я дуже страждаю, але я в змозі ще більше страждати, не занепадаючи духом, поки Ви не погасили в мені іскри надії.
Я чекаю, я вмію чекати! Не бійтеся налякати мене, забарившись із відповіддю. Не пишіть мені під впливом страху або жалості — я не хочу ніякої полегкості. Зважте мою долю у своєму серці й мою душу у своїй душі, а коли настане час і Ви будете впевнені в собі, — чи то в келії черниці, чи то на підмостках театру, — звеліть мені ніколи більше не турбувати Вас або з'явитися до Вас… і, в залежності від Вашої волі, я буду біля Ваших ніг або замовкну назавжди.
Альберт».
— О мій благородний Альберте! — вигукнула Консуело, цілуючи листа. — Я відчуваю, що люблю тебе! Та й неможливо було б не любити! І без вагань зізнаюся тобі в цьому. Своєю обіцянкою я винагороджу постійність і самовідданість твоєї любові.
Вона відразу заходилася писати, але, почувши голос Порпори, поспішно сховала на грудях і листа Альберта й почату йому відповідь. Протягом усього дня вона не змогла вибрати жодної вільної хвилини, жодного затишного куточка. Здавалося, хитрий старий здогадався про її бажання залишитися наодинці й задався метою перешкодити їй. Коли настала ніч, Консуело трохи заспокоїлася й зрозуміла, що таке важливе рішення вимагало більш тривалої перевірки її власних почуттів. Не слід було подавати Альбертові надії, що могла й не здійснитися. Сотню разів перечитала вона листа молодого графа й побачила, що він однаково боїться як гіркої відмови, так і занадто поспішної обіцянки. Консуело вирішила обміркувати відповідь протягом декількох днів. Здавалося, сам Альберт цього вимагав.
Життя Консуело в той час у посольстві минало дуже спокійно й розмірено. Щоб не давати приводу злісним наклепам, Корнер із властивою йому делікатністю ніколи не з'являвсь у відведеному їй приміщенні й ніколи не запрошував її, навіть разом із Порпорою, до себе. Зустрічався він із нею тільки у Вільгельміни, де Консуело охоче співала в інтимному колі й де посланник міг розмовляти з нею, не компрометуючи її. Йосиф також був прийнятий у салоні Вільгельміни як музикант. Кафаріелло бував там часто, граф Ґодіц іноді, а абат Метастазіо зрідка. Всі троє дуже жалкували про невдачу Консуело, але жоден не мав ні мужності, ні наполегливості, щоб заступитися за неї. Порпора обурювався й ледве приховував це. Консуело намагалася зм'якшити його й переконати ставитися поблажливо до людей із усіма їхніми вадами та слабостями. Вона спонукала його працювати, і завдяки їй у душі маестро час від часу мерехтіли проблиски надії й ентузіазму. Вона підтримувала в ньому роздратування тільки проти світського товариства, бо тоді він не возив її туди співати. Радіючи, що про неї забули великі світу цього, що викликали в ній жах і відразу, вона серйозно займалася, поринала в солодкі мрії та доглядала за своїм старим учителем, щодня кажучи собі: якщо природа не створила її для життя тихого та врівноваженого, то ще менше — для хвилювань, породжуваних марнославством, і для діяльності, заснованої на честолюбстві. Щоправда, вона мріяла раніше й тепер продовжувала мріяти про життя більш кипуче, про радості любові більш палкі, про ширші розумові інтереси. Але світ мистецтва, що вимальовувався в її уяві таким чистим, таким відкритим і благородним, виявився до того огидним, що вона віддала перевагу життю безвісному й замкнутому, теплим дружнім відносинам і роботі на самоті.