— Припустимо навіть, Корилло, що в мене є таємниця, — холодно мовила Консуело, — але вона у ваших руках тільки із сьогоднішнього дня, а я володіла вашою в той день, коли протягом години говорила з імператрицею за три дні до підписання вами ангажементу.
— І ти погано говорила про мене? — закричала Корилла, червоніючи від злості.
— Якби я розповіла їй те, що знаю про вас, ви не були б запрошені, а позаяк ви одержали ангажемент, то, мабуть, я не захотіла скористатися з нагоди.
— Чому ж ти цього не зробила? Вже дуже ти дурна, мабуть! — вигукнула Корилла, щиросердно виявляючи всю свою розбещеність.
Консуело і Йосиф, перезирнувшись, не могли не всміхнутись одне одному. Усмішка Йосифа була сповнена презирства до Корилли, але ангельська усмішка Консуело ніби підносилася до неба.
— Так, пані, — відповіла вона, пригнічуючи Кориллу своєю лагідністю, — я саме така, як ви сказали, і вважаю це благом для себе.
— Не таке вже це благо, сердего, позаяк мене запрошено на сцену, а тебе ні! — заперечила спантеличена й трохи стривожена Корилла. — Мені говорили у Венеції, що в тебе не вистачає розуму й ти погано ведеш свої справи! Це єдино вірне з усього, що розповідав про тебе Андзолето. Але що поробиш! Не моя провина, що ти така… На твоєму місці я сказала б усе, що знала про Кориллу, а себе виставила б цнотливою, святою… Імператриця повірила б: її неважко переконати… і я витиснула б усіх своїх суперниць. Але ти нічого не сказала!.. Це дивно, і мені жаль тебе, ти не вмієш улаштовуватися.
Цього разу презирство взяло гору над обуренням. Консуело і Йосиф вибухнули сміхом, а Корилла, відчувши, що її суперниця не настільки безсила, втратила свою задерикувату уїдливість, якою озброїлася було спершу, безцеремонно присунула стілець до вогнища й зібралася продовжувати розмову, маючи намір вивідати сильні й слабкі сторони своїх супротивників. У цей момент вона опинилася віч-на-віч із каноніком, якого вона дотепер не бачила, тому що благочестивий батько, керуючись інстинктивною обережністю духівника, зробив знак дебелій годувальниці і її двом дітям затулити його, поки він не розбереться в тому, що відбувається.
Розділ 94
Після брудного натяку на відносини Консуело й товстого каноніка поява останнього приголомшила Кориллу, ніби вона побачила голову Медузи. Але вона заспокоїлася, згадавши, що мовила венеціанською говіркою, і привіталася з каноніком по-німецькому з тією сумішшю ніяковості й нахабства, якими відзначаються погляд і обличчя жінки легкої поведінки. Канонік, зазвичай такий увічливий і люб'язний, тут, одначе, не тільки не підвівся, але навіть не відповів на її уклін. Корилла, яка розпитувала про нього у Відні, чула від усіх, що він надзвичайно добре вихований, великий цінитель музики, людина, не здатна педантично читати суворі настанови жінці, особливо співачці, і все збиралася побачитися з ним і пустити в хід свої чари, щоб перешкодити йому погано відгукуватися про неї. Але якщо в таких справах вона мала тямущість, якої бракувало Консуело, то разом з тим їй властиві були й безтурботність і безладність, породжені розбещеністю, лінню й навіть, хоча це може здатися тут недоречним, неохайністю. У грубих натур усі ці слабості чіпляються одна за іншу. Розніженість душі й тіла паралізує здійснення задуманого, й у Корилли, за природою своєю здатної на будь-яку підступність, рідко вистачало енергії довести інтригу до кінця. Вона відкладала з дня на день відвідування каноніка, і тепер, коли він виявився таким холодним і суворим, очевидно зніяковіла.
І ось, прагнучи сміливою витівкою поправити справу, вона звернулася до Консуело, що продовжувала тримати на руках Анджелу:
— Послухай, чому ти не даєш мені поцілувати мою дочку й покласти її до ніг пана каноніка, щоб…
— Пані Корилло, — перервав її канонік тим сухим, насмішкувато-холодним тоном, яким він колись говорив «пані Бриґіто», — будьте ласкаві, дайте цій дитині спокій.
І з великою вишуканістю, хоча й трохи повільно, він продовжував по-італійському, не знімаючи шапочки, насунутої на вуха:
— Ось чверть години, як я вас слухаю, і хоча не дуже знайомий із вашою провінційною говіркою, все-таки зрозумів достатньо, і скажу вам, що ви найнахабніша негідниця, яку я зустрічав у житті. Але все-таки я думаю, що ви скоріше дурні, аніж злі, і більш підлі, аніж небезпечні. Ви нічого не тямите у прекрасних вчинках, і було б втратою часу змусити вас зрозуміти їх. Одне можу вам сказати: говорячи із цією дівчиною, цією незайманою, цією святою, як ви зараз глузливо назвали її, ви оскверняєте її! Не говоріть же з нею! Що стосується дитини, народженої вами, ви, доторкнувшись до неї, заплямували б її. Не доторкайтеся ж! Дитина — священна істота. Консуело це сказала, і я зрозумів її. Тільки за клопотанням і завдяки умовлянням цієї самої Консуело я зважився взяти під свою опіку вашу дочку, не убоявшись того, що одного чудового дня її погані інстинкти, які вона може успадкувати від вас, змусять мене покаятися в цьому. Ми сказали собі, що милість Божа дає можливість усякій істоті пізнати і творити добро, і ми обіцяли собі дати їй добро й допомогти їй творити його легко й радісно. Якби залишилася дитина у вас, усе було б зовсім інакше. Будьте ж добрі від сьогоднішнього дня не вважати Анджелу своєю дочкою. Ви покинули її, поступилися, віддали, — вона більше вам не належить. Ви передали певну суму грошей — як плату за її виховання…