Він зробив знак годувальниці, і та, попереджена ним за кілька хвилин до того, вийняла із шафи перев'язаний і запечатаний мішечок, той самий, який прислала Корилла канонікові разом із дочкою і який так і не був відкритий. Канонік узяв його і, кинувши до ніг Корилли, додав:
— Ми не потребуємо ваших грошей і не хочемо їх. А тепер я прошу вас залишити мій дім і ніколи, ні під яким приводом тут не з'являтися. Із цією умовою, а також за обіцянки, що ви ніколи не дозволите собі відкрити рота щодо обставин, які змусили нас увійти в зносини з вами, ми, зі свого боку, обіцяємо вам цілковите мовчання із приводу всього, що вас стосується. У противному разі, попереджаю вас, у мене більше засобів, аніж ви думаєте, довести всю правду до відома її імператорської величності, й тоді дуже можливо, що ваші лаврові вінки та захоплені овації ваших театральних шанувальників зміняться на кілька років монастирем для розкаюваних грішниць.
Сказавши це, канонік підвівся, зробив знак годувальниці взяти на руки дитину, а Консуело з Йосифом — вийти в глиб кімнати. Потім він указав Кориллі пальцем на двері, і та, пойнята жахом, бліда і тремтяча, вийшла, немов божевільна, не знаючи, куди йде, і не розуміючи, що навколо неї відбувається.
Канонік, виганяючи її ледве не з прокльоном, був охоплений обуренням чесної людини, і це надавало його словам надзвичайної сили. Консуело і Йосиф жодного разу не бачили його таким. Звичка вважати себе наділеним владою, що ніколи не полишає духовну особу, і царствена манера наказувати, що таїлась у нього в крові й видавала в ньому в цю хвилину побічного сина Авґуста II, надали каноніку, — про що він, може, навіть і не підозрював, — якоїсь непереможної величі. Корилла, що не звикла до того, аби чоловік із таким спокоєм говорив їй сувору правду, відчула такий страх, якого не вселяв їй іще жоден розлютований коханець, який із помсти або презирства осипав її своєю грубою лайкою. Марновірна італійка, вона й справді злякалася цього абата і його анафеми; як божевільна подалася вона через сад, а канонік, стомлений зусиллям, настільки невластивим його веселій і добрій вдачі, опустився на стілець, блідий, майже непритомний.
Кинувшись йому на допомогу, Консуело мимоволі продовжувала стежити поглядом за злощасною Кориллою, що віддалялася поспішною, непевною ходою. Вона бачила, як Корилла в кінці алеї спіткнулася й упала на траву, чи то оступившись, чи тому, що не мала вже сили триматися на ногах. Консуело, добра від природи, вважала, що акторка дістала більш суворий урок, аніж у неї самої вистачило б сили їй дати; залишивши каноніка під опікою Йосифа, Консуело побігла до своєї суперниці, що билася в жорстокому нервовому припадку. Не знаючи, як заспокоїти Кориллу, й не сміючи привести її назад до абатства, вона намагалася втримати її, щоб та не качалася по землі й не обдирала собі руки об пісок. Декілька хвилин Корилла була як божевільна. Але коли вона побачила, хто надає їй допомогу й намагається її втішити, вона раптом заспокоїлася й тільки мертвотно сполотніла. Стиснуши губи, спрямувавши в землю погаслий погляд, вона зберігала вперте мовчання. Одначе вона дозволила провести себе до екіпажа, що чекав її біля воріт, і, не проронивши жодного слова, сіла в нього, підтримувана своєю суперницею.
— Ви дуже погано почуваєтесь? — запитала Консуело, перелякана її спотвореними рисами. — Дозвольте мені провести вас частину шляху, а назад я повернуся пішки.
Замість усякої відповіді Корилла грубо відштовхнула дівчину, потім секунду якось загадково дивилася на неї і, раптом заридавши, закрила лице однією рукою, а іншою махнула машталіру, щоб він їхав; сама ж, не бажаючи бачити свою великодушну суперницю, опустила фіранку.