— Хтось, очевидно, стежив за нами, — сказав Йосиф.
— І, очевидно, втік, — додала Консуело, вражена поспішністю, з якою ця людина зникла. — Не знаю чому, але він злякав мене.
Консуело повернулася на сцену й прорепетирувала останній акт; наприкінці її знову охопило колишнє натхнення. Уже зібравшись іти, вона почала шукати свою накидку, але, осліплена раптовим потоком світла, — над її головою несподівано відчинили слухове вікно, і навскісний промінь призахідного сонця впав просто перед нею, — не змогла відразу її знайти. Через різкий перехід від навколишнього мороку до світла вона в першу хвилину нічого не бачила й два-три кроки зробила навмання, як раптом опинилася біля тієї самої людини в чорному плащі, що налякала її за лаштунками. Бачила вона її неясно, але їй здалося, що вона впізнає її. З криком кинулася Консуело до неї, але та вже зникла, і вона даремно шукала її очима.
— Що з тобою? — запитав Йосиф, подаючи їй накидку. — Ти наткнулася на яку-небудь декорацію? Забилась?
— Ні, — відповіла вона, — я бачила графа Альберта.
— Графа Альберта? Тут? Ти в цьому впевнена? Чи можливо?
— Це можливо! Це безсумнівно! — вигукнула Консуело, тягнучи його за собою.
І вона оглянула всі лаштунки, оббігши їх і не пропустивши жодного куточка. Йосиф допомагав їй у пошуках, упевнений, одначе, що вона помилилась. А в цей час Порпора з нетерпінням кликав її, щоб відвезти додому. Консуело не знайшла нікого, хто хоч скільки-небудь нагадував би Альберта. Коли ж, вийшовши нарешті з театру зі своїм учителем, вона побачила всіх, хто одночасно з нею був на сцені, то помітила кілька плащів, досить схожих на той, який вразив ії.
— Все одно, — пошепки сказала вона Йосифу, що вказав їй на це, — я його бачила, він був тут.
— Просто в тебе була галюцинація, — заперечив Йосиф. — Якби то насправді був граф Альберт, він заговорив би з тобою, а ти запевняєш, що цей чоловік двічі тікав при твоєму наближенні.
— Я не говорю, що це дійсно він, але я його бачила, й тепер думаю, як ти, — то було видіння. Мабуть, із ним трапилося яке-небудь нещастя. О! Як би мені хотілося зараз же виїхати, втекти до Чехії! Я впевнена, що він у небезпеці, він кличе мене, він чекає на мене!
— Бачу, бідолашна моя Консуело, що, крім усього іншого, він іще нагородив тебе своїм божевіллям. Твій збуджений стан під час репетиції, коли ти співала, схилив тебе до таких видінь. Отямся, благаю тебе, і будь упевнена: якщо граф Альберт у Відні, він іще сьогодні, живісінький, прибіжить до тебе.
Ця надія підбадьорила Консуело. Вона прискорила крок, тягнучи за собою Беппо й залишивши позаду старого Порпору; маестро цього разу був навіть задоволений, що вона забула про нього й зайнялася розмовою з юнаком. Але Консуело так само мало думала про Йосифа, як і про маестро. Вона бігла, вся засапавшись, дісталася будинку, негайно ж піднялася до своєї кімнати й нікого не знайшла. Йосиф поцікавивсь у прислуги, чи не запитував хто Консуело за її відсутності. Але нікого не було й ніхто не прийшов: Консуело даремно прождала цілий день. Увечері й до самої пізньої ночі вона розглядала всіх запізнілих перехожих, які з'являлися на вулиці. Їй усе здавалося, що хтось прямує до її будинку і зупиняється біля дверей. Але всі проходили мимо — один виспівуючи, інший по-старечому кашляючи — і губилися в мороці.
Консуело лягла спати, переконана в тому, що їй просто привиділося. Наступного ранку, коли дивна мана розвіялася, вона зізналася Йосифу, що по суті не розгледіла жодної риси обличчя людини, про яку йшлося. Загальне враження від фігури, покрій плаща й манера його носити, блідість, чорнота на підборідді — це могло бути й борідкою й тінню, що падала від капелюха, згущеною через дивне освітлення театру, — усе це смутно нагадувало Альберта і до того вразило уяву Консуело, що вона переконала себе, начебто бачила молодого графа.
— Якби чоловік, якого ти мені не раз описувала, опинився в театрі, — сказав Йосиф, — його недбалий одяг, довга борода, чорне волосся не могли б не привернути загальної уваги. А я всіх розпитував, не виключаючи і швейцарів театру, які не пропускають за лаштунки жодної людини, не відомої їм особисто або такої, що не має дозволу на це. Але ніхто того вечора не бачив за лаштунками нікого стороннього.
— Ну, тоді мені, мабуть, здалось. Я була схвильована, в нестямі, думала про Альберта і ясно собі його уявляла. Хтось показався переді мною, і я уявила, начебто це Альберт. Невже моя голова так ослабла? Безсумнівно, крик вирвався в мене з глибини серця, і зі мною сталося щось досить незвичайне й незрозуміле.