На щастя, Консуело зустріла Кориллу, і та, взявши її за руку, сказала:
— Ходімо до моєї гримерної. Тезі сподівалася проробити з тобою ту ж штуку, яку спочатку викинула зі мною. Але я допоможу тобі хоча б для того, щоб її роздратувати. Принаймні помщусь їй. А ти, Порпоріно, ти так ідеш угору, що я ризикую виявитися переможеною всюди, де матиму нещастя зустрітися з тобою. Ти тоді, звичайно, забудеш, як я поводжуся тепер, а пам'ятатимеш тільки те зло, що я тобі зробила.
— Зло? Та яке ж зло ви мені зробили, Корилло? — перепитала Консуело, входячи до гримерної своєї суперниці й починаючи одягатися за ширмою, у той час як німецькі покоївки поралися біля обох артисток, які без побоювання могли говорити між собою по-венеціанськи. — Справді, вже не знаю, яке зло ви мені зробили, щось не пам'ятаю.
— Уже саме те, що ти говориш мені «ви», немов герцогиня, що зневажає мене, доводить, що ти сердишся на мене.
— Та я, дійсно, не пригадаю, які ти мені заподіювала неприємності, — мовила Консуело, пересилюючи відразу, викликану дружнім звертанням до жінки, у якої з нею було так мало спільного.
— І ти говориш правду? — запитала Корилла. — Невже ти настільки забула бідолашного Дзото?
— Я була вільна й мала право його забути, — відповіла Консуело, підв'язуючи до ноги королівський котурн із мужністю й цілковитим самовладанням, які дає часом захоплення улюбленою справою, і, вирішивши спробувати голос, вивела блискучу руладу.
Корилла, бажаючи не відставати від неї, відповіла іншою руладою, але, раптом обірвавши її, кинула покоївці:
— Та не затягуйте ж мене так, чорт забирай! Чи не думаєте ви часом, що одягаєте нюрнберзьку ляльку? Ці німкені, — вела далі вона по-венеціанськи, — зовсім не знають, що таке плечі. Дозволь їм тільки, вони зроблять тебе квадратною, як їхні герцогині-вдовиці. Порпоріно, не давай закутувати себе до вух, як минулого разу, — це було просто безглуздо.
— Ах, моя мила, такий наказ імператриці. Він відомий цим дівицям, і через такі дрібниці я не хочу бунтувати.
— Дрібниці! Це наші плечі? Гарні дрібниці!
— Я не говорю про тебе, в тебе статура краща, ніж в усіх жінок на світі, а я…
— Лицемірка! — зітхаючи, мовила Корилла. — Ти на десять років молодша за мене, і скоро мої плечі триматимуться тільки колишньою славою.
— Це ти лицемірка, — заперечила Консуело; їй страшенно набридла ця розмова. І, щоб перервати її, вона, зачісуючись, почала співати гами й виводити рулади.
— Замовкни! — сказала їй раптом Корилла, мимоволі прислухаючись до її співу. — Ти встромляєш мені в горло тисячу кинджалів… Ах! Я охоче поступилася б тобі всіма своїми коханцями, позаяк упевнена, що знайду інших, але з твоїм голосом і твоєю майстерністю я ніколи не зможу суперничати. Замовкни, а то мене розбирає бажання задушити тебе!
Консуело, прекрасно бачачи, що Корилла жартує тільки наполовину й під її глузливими лестощами ховається справжня мука, замовкла, але за хвилину Корилла знову заговорила:
— Як ти виводиш цю руладу?
— Ти хочеш проспівати її? Я тобі віддаю її, — відповіла Консуело, сміючись із властивою їй дивовижною добродушністю, — хочеш, я тебе навчу. Уведи її куди-небудь у свою партію, а я знайду для себе яку-небудь іншу руладу.
— І та буде ще більш блискучою. Нічого я від цього не виграю.
— Ну, так я ніякої рулади не буду робити, тим більше що Порпора проти цього, і сьогодні я дістану від нього на один докір менше. Візьми! От моя рулада! — І, вийнявши з кишені складений клаптик паперу, на якому було написано музичну фразу, вона передала його поверх ширми Кориллі; співачка відразу заходилася розучувати руладу. Консуело проспівала її кілька разів, щоб допомогти Кориллі, й та зрештою запам'ятала її. Одягання йшло своїм звичаєм.