— Прекрасно! Але навіщо діяти так таємниче, навіщо приховувати під крепом своє обличчя? — промовила Консуело.
— Ти знаєш, яка підозрілива віденська поліція. Може, його обмовили при дворі або в нього були політичні причини, щоб ховатися. Можливо, обличчя його було знайоме Тренку. Хто знає, чи не бачив граф Альберт його в Чехії під час останніх воєн, чи не кидав йому виклику, чи не загрожував, чи не змусив його випустити з рук якої-небудь захопленої ним безвинної людини? Граф Альберт міг таємно робити у своїй краші великі подвиги хоробрості й людинолюбства, у той час як його вважали сплячим у печері Шрекенштейну. І якщо він здійснював ці подвиги, зрозуміло, він не розповідав би про них тобі. Ти ж сама не раз відгукувалася про нього як про найбільш смиренного, найбільш скромного з людей. І він учинив мудро, закривши обличчя, у той час як розправлявся з пандуром, бо якщо сьогодні імператриця карає пандура за те, що він спустошив її дорогу Чехію, то, повір, це зовсім не означає, що вона буде схильна залишити безкарним відкритий опір, вчинений її пандуру в минулому з боку чеха.
— Ти цілковито маєш рацію, Йосифе, і твої слова наводять мене на роздуми. Багато чого тепер починає мене страшенно турбувати. Альберта могли впізнати, заарештувати, і це так само залишилося б невідомим публіці, як падіння зі сходів Тренка. Та ба! Може, він у цю хвилину знемагає у в'язниці Арсеналу, поруч із темницею Тренка. І лихо це він терпить через мене!
— Заспокойся, я цього не думаю. Граф Альберт, мабуть, одразу ж покинув Відень, і ти незабаром одержиш від нього лист із замку Велетнів.
— У тебе таке передчуття, Йосифе?
— Так, я передчуваю це. Але, якщо вже хочеш знати все, що я думаю, так, мені здається, лист цей буде зовсім іншим, ніж ти очікуєш. Я переконаний, що він не буде більше наполягати на великодушній дружній жертві, яку ти збиралася принести заради нього, покинувши артистичну кар'єру, що він відмовився від думки одружуватися з тобою й незабаром поверне тобі волю. Якщо він так розумний, шляхетний, справедливий, як ти говориш, він має посоромитися вирвати тебе з театру, який ти палко любиш. Не заперечуй, я ж прекрасно це бачив, і він, слухаючи «Зенобію», мусив зрозуміти це не гірше за мене. Отже, він відмовиться від жертви, яка перевищує твої сили, — я перестав би його поважати, якби він вчинив інакше.
— Але перечитай же його останню записку. Ось вона, Йосифе. Адже він говорить у ній, що буде так само любити мене на сцені, як і у світі або в монастирі. Хіба він не міг допустити думки — одружившись, надати мені волю?
— Говорити й робити, думати й жити — не те саме. У пристрасних мріяннях усе здається можливим, але коли дійсність раптом з'являється перед очима, ми з жахом повертаємося до колишніх поглядів. Ніколи не повірю, щоб який-небудь знатний чоловік міг без відрази бачити, як його дружина переносить капризи та образи публіки. Потрапивши — звичайно, вперше у своєму житті — за лаштунки, граф побачив у поводженні Тренка стосовно тебе сумний приклад лих і небезпек, які очікують тебе на театральній ниві. І він мав піти в розпачі, але, щоправда, вилікувавшись од своєї пристрасті й відрікшись від пустих мріянь. Прости, що я так говорю з тобою, сестрице Консуело. Це мій обов'язок, тому що розрив із графом Альбертом — твоє щастя. Ти відчуєш це пізніше, хоча зараз очі твої й повні сліз. Будь справедлива до свого нареченого й не ображайся на зміну, що сталася в ньому. Коли він говорив тобі, що не відчуває відрази до театру, він ідеалізував його, і все це розпалося при першому ж випробуванні. Він зрозумів тоді, що або зробить тебе нещасною, вирвавши з театру, або, йдучи за тобою туди, отруїть власне існування.
— Твоя правда, Йосифе. У твоїх словах — істина, я це відчуваю; але дай мені поплакати. Серце стискається в мене зовсім не від образи, що мене покинули й гордують мною, а від втраченої віри в любов, у її могутність, які я ідеалізувала так само, як граф Альберт ідеалізував моє театральне життя. Тепер він усвідомив, що, обравши такий шлях, я не можу бути гідною його, принаймні в очах світу. А я мушу визнати, що любов не настільки сильна, щоб перемогти всі перешкоди, відректися від усіх забобонів.
— Будь справедлива, Консуело, і не вимагай більшого, ніж сама могла б дати. Ти його не настільки любила, аби без вагань і суму відректися від свого мистецтва, — не став же в провину графові Альбертові, що він не зміг порвати зі світським товариством без жаху та душевної муки.