— Це день твоєї конфірмації, — сказав він, — і якби я мав право змушувати давати обітниці, я переконав би тебе відмовитися назавжди від любові й шлюбу, тому що ти тепер жриця бога гармонії. Музи — незаймані, і та, яка присвячує себе Аполлонові, мусила б дотримуватись обітниці весталок…
— Мені не слід давати обітниці безшлюбності, — відповіла Консуело, — хоча в цю хвилину, мені здається, для мене нічого не було б легшого, як дати цю обітницю й дотриматись її; але погляди мої можуть перемінитись, і тоді мені довелося б покаятися в рішенні, якого я не змогла б уже порушити.
— Ти, виходить, раба свого слова? Так, ти, здається, відрізняєшся щодо цього від іншого роду людського, і якби в житті тобі довелося дати врочисту обіцянку, ти б її виконала.
— Маестро, мені здається, що я вже це довела, тому що відтоді, як існую, я завжди перебувала під владою якої-небудь обітниці. Матінка навчила мене такої релігії й подавала мені приклад, сама фанатично дотримуючи дані обітниці. Коли ми з нею подорожували, вона, наближаючись до якого-небудь великого міста, зазвичай говорила: «Консуеліто, будь свідком: якщо справи мої тут будуть вдалі, я даю обітницю піти босоніж до каплиці, що користується славою найбільшої святості в цьому краї, і молитися там протягом двох годин». І от, коли справи бідолашної моєї матері бували (на її думку) гарні, тобто їй удавалося заробити своїм співом кілька талерів, ми завжди здійснювали паломництво, хоч якою була погода, хоч як далеко розташовувалася шанована каплиця. То було благочестя ні особливо освічене, ні особливо піднесене, але на ці обітниці я дивилась як на щось священне. І коли моя мати на смертному одрі взяла з мене слово, що я не буду належати Андзолето інакше, як повінчавшись із ним, вона знала, що може вмерти спокійно, вірячи моїй обітниці. Пізніше я дала обіцянку графові Альбертові не думати ні про кого іншого, крім нього, і всіма силами душі намагатися полюбити його так, як він хотів. Я не зрадила свого слова і, коли б не звільнив він мене зараз від нього, могла б залишитися йому вірною на все життя.
— Залиш ти свого графа Альберта, про нього більше нема чого думати, і, якщо вже тобі треба бути завжди в полоні якої-небудь обітниці, скажи, якою ти зв'яжеш себе стосовно мене?
— О вчителю! Довірся моїй розсудливості, моїй чесності й моїй відданості тобі. Не жадай від мене клятв, адже вони накладають страшне ярмо. Страх порушити обітницю отруює радість гарних спонукань і добрих справ.
— Я не розумію таких відмовок, — заперечив Порпора напівсуворим, напівжартівливим тоном, — ти давала обітниці всім, окрім мене. Не будемо торкатися тієї, якої зажадала від тебе мати. Вона принесла тобі щастя, бідолашне дитя моє. Коли б не було її, ти, мабуть, потрапила б у тенета цього негідника Андзолето. Але оскільки ти могла без любові, а тільки по доброті сердечній надавати потім таких серйозних обіцянок цьому Рудольштадту, зовсім для тебе сторонній людині, було б дуже погано з твого боку, якби в такий день, як сьогодні — день щасливий і вікопомний, коли тобі повернуто волю й ти обручилася з богом мистецтва, — ти не захотіла дати найменшої обітниці своєму старому професорові й кращому другові.
— О так! Кращий друг мій, благодійник, опора моя, батько! — вигукнула Консуело, рвучко кидаючись в обійми Порпори, що був такий скупий на ласкаві слова, що тільки двічі-тричі в житті відкрито висловив їй свою батьківську любов. — Я можу без страху та вагань дати вам обітницю присвятити себе вашому щастю й славі до останнього мого подиху!
— Моє щастя — це слава, Консуело. Ти ж знаєш, — мовив Порпора, пригортаючи її до свого серця. — Іншого я собі не уявляю. Адже я не схожий на тих старих німецьких міщан, чиє щастя полягає лише в тому, щоб мати при собі внучку для набивання їхніх люльок і готування їм солодких пиріжків. Мені, слава богу, не потрібно ні туфель, ні лікувальних настойок. Коли мені знадобиться тільки це, я не дозволю тобі присвячувати мені свій час, та й тепер ти занадто ретельно доглядаєш за мною. Ні, ти прекрасно знаєш, не така відданість мені потрібна: я вимагаю, щоб ти була справжньою, великою артисткою. Чи обіцяєш ти мені це? Чи обіцяєш перемагати в собі лінь, нерішучість, відразу, які почувала спочатку? Обіцяєш відхиляти люб'язності й компліменти кавалерів, які ганяються за акторками — одні тому, що тішать себе надією перетворити їх на гарних господинь, а, помітивши в них протилежні схильності, без церемонії їх кидають; інші — тому, що розорені, але заради задоволення мати карету й гарний стіл за рахунок своїх найдорожчих половин ідуть на безчестя, яким у їхньому стані вважається нерівний шлюб? І ще, чи обіцяєш, що не даси запаморочити собі голову якому-небудь тенорку із соковитим голосом і кучерявеньким волоссям, на кшталт негідника Андзолето, який може пишатися тільки своїми литками й чий успіх пояснюється тільки нахабністю?