— То ви зовсім нічого про це не знаєте, як і я, — сухо перебив його капітан Кройц. — Маестро Порпора щодо цього може покладатися тільки на самого себе.
— А мені в сфері музики королівське достоїнство ніколи не вселяло особливої довіри, — знову заговорив маестро, — і коли я мав честь давати уроки можновладній принцесі Саксонській, їй, так само, як усякому іншому, я не прощав жодної фальшивої ноти.
— Як! — сказав барон, іронічно дивлячись на свого супутника. — Невже й вінценосці беруть коли-небудь фальшиві ноти?
— Так само, як і прості смертні, пане, — відповів Порпора. — Однак мушу визнати, що можновладна принцеса виявила великі здібності й дуже скоро перестала фальшивити, позаймавшись зі мною.
— Так, виходить, ви простили б деякі фальшиві ноти нашому Фріцу, якби він насмілився взяти їх при вас?
— За умови, щоб він виправився згодом.
— Але ж нагінки ви йому все-таки не влаштували б? — сміючись, втрутився в розмову граф Ґодіц.
— Влаштував би, навіть якби він зняв за це з плечей мою власну голову, — відповів, бравіруючи, старий професор, якого невелика кількість випитого шампанського зробила експансивним.
Консуело була належним чином попереджена каноніком про те, що Пруссія являє собою велике поліцейське управління — найменше слово, вимовлене пошепки на кордоні, переноситься за кілька хвилин завдяки якомусь таємничому і безпомилковому відлунню до кабінету самого Фрідріха і що ніколи не слід звертатися до пруссака, особливо до військового або чиновника, зі словами «як ви почуваєтесь», не зваживши кожного складу й попередньо не відмірявши сім разів, перш ніж відрізати, як мовиться у прислів'ї. Ось чому їй не дуже сподобалося, що її вчитель упав у свій звичайний глузливий тон, і вона постаралася дипломатично загладити його необережність.
— Якби навіть король Пруссії й не був першим музикантом свого століття, — сказала вона, — йому дозволено нехтувати мистецтво, незначне, звичайно, у порівнянні з його знаннями в інших галузях.
Але вона не підозрювала, що Фрідріх жадав бути великим флейтистом не менше, ніж великим полководцем і великим філософом. Барон фон Кройц зауважив, що позаяк його величність дивиться на музику як на мистецтво, варте вивчення, то, імовірно, і займався нею з належною увагою та ретельністю.
— Е! — сказав, усе більше й більше пожвавлюючись, Порпора. — Увага й ретельність нічого не відкривають у музиці тому, кого небо не нагородило природним талантом. Музикальність аж ніяк не є долею всіх людей, і легше виграти бій і призначити допомогу літераторам, аніж викрасти в муз священний вогонь. Говорив же нам барон Фрідріх фон Тренк, що, коли його прусська величність збивається з такту, винуваті його придворні. Але, гадаю, зі мною такого не трапиться!
— Так барон Фрідріх фон Тренк говорив це? — запитав барон фон Кройц, і очі його раптом зайнялися пекучою злістю. — Ну, добре, — проговорив він, зусиллям волі змусивши себе стриматися й переходячи на байдужий тон, — бідолаха тепер, мабуть, втратив охоту жартувати, бо до кінця своїх днів ув'язнений у Ґлацську фортецю.
— Невже! — вигукнув Порпора. — А що ж він зробив?
— Це державна таємниця, — відповів барон, — але все змушує припускати, що він обдурив довіру свого короля.
— Так, — додав лейтенант, — він продав австрійцям плани укріплень Пруссії, своєї батьківщини.
— О! Це неможливо! — вирвалося в зблідлої Консуело. Хоча дівчина з найбільшою увагою стежила за кожним своїм рухом, за кожним словом, вона не змогла стриматися від болісного вигуку.
— Це й неможливо й невірно! — закричав з обуренням Порпора. — Ті, хто запевнили в цьому короля, мерзенно збрехали!
— Гадаю, що ви не бажаєте побічно ловити нас на брехні, — мовив лейтенант, теж бліднучи.
— Треба бути до безглуздості педантичним, аби зрозуміти це таким чином, — відрізав барон фон Кройц, кидаючи на свого супутника суворий, владний погляд. — Хіба це нас стосується? І яке нам діло до того, що маестро Порпора так гаряче ставиться до свого молодого друга?
— І буду так само гаряче ставитися до нього навіть у присутності самого короля, — заявив Порпора. — Я скажу королю, що його обдурили й що недобре з його боку було повірити цьому, а Фрідріх фон Тренк — достойний, благородний молодик, не здатний на підлість.
— А я гадаю, вчителю, — перебила його Консуело, яку все більше й більше тривожила фізіономія капітана, — ви будете більш стримані, коли вдостоїтеся честі стати перед королем Пруссії. Я занадто добре знаю вас і тому впевнена, що ні про що інше, як про музику, ви говорити з ним не будете.