І Консуело, пригорнувшись до грудей трупа, не уявляла собі, що Альберт мертвий, і не усвідомлювала всього жаху цього слова, цього видовища, цієї ідеї. Вона не вірила, що духовне життя могло так швидко зникнути й цей мозок, це серце, що перестало битися, згасли назавжди.
«Ні, — думала вона, — божественна іскра, можливо, ще жевріє, перш ніж розчинитися в лоні Бога, що допускає її для того, щоб відіслати в життя всесвіту під новим виглядом. Можливо, існує ще яке-небудь таємниче, невідоме життя в цих заледве охололих грудях. Та й хоч де б перебувала душа Альберта, вона бачить, вона розуміє, вона знає, що відбувається навколо його тлінних останків. Можливо, у моїй любові він шукає джерело для своєї нової діяльності, у моїй вірі — силу, що спонукує шукати в Богові прагнення до воскресіння».
І, поринувши в ці неясні думи, вона продовжувала любити Альберта, відкривала йому свою душу, обіцяла свою відданість, повторювала обітницю вірності, щойно дану йому перед Богом і його родиною; словом, вона продовжувала ставитися до нього й подумки й у серці своєму не як до небіжчика, якого оплакують, бо розлучаються з ним, а як до живого, чий сон охороняють доти, аж поки зустрінуть із усмішкою його пробудження.
Отямившись, Порпора з жахом згадав про те, у якому стані він залишив свою вихованку, і поспішив до неї. Він був здивований, заставши її зовсім спокійною, начебто вона сиділа в головах хворого друга. Маестро хотів було вмовити, переконати її піти відпочити.
— Не говоріть непотрібних слів перед цим заснулим ангелом, — відповіла вона. — Ідіть відпочиньте самі, дорогий мій учителю, а я відпочиваю тут.
— Ти, значить, хочеш уморити себе? — з якимось розпачем проговорив Порпора.
— Ні, друже мій, я житиму, — відповідала Консуело, — і виконаю свій обов'язок і перед ним і перед вами, але цієї ночі я не покину його ні на хвилину.
Оскільки в домі нічого не робилося без наказу каноніси, а слуги ставилися до молодого графа з марновірним страхом, то ніхто з них протягом ночі не посмів наблизитися до вітальні, де Консуело залишалася наодинці з Альбертом; Порпора ж і лікар увесь час переходили із графських покоїв то до кімнати каноніси, то до кімнати капелана. Час від часу вони заходили повідомити Консуело про стан нещасних рідних Альберта й дізнатися щодо неї самої. Їм була зовсім незрозуміла її мужність.
Нарешті над ранок усе заспокоїлося. Важкий сон здолав найсильнішу скорботу. Лікар, знесилившись, пішов прилягти. Порпора заснув у кріслі, притулившись головою до краю ліжка графа Християна. Лише Консуело не відчувала потреби забутися. Поринула у свої думи, то ретельно молячись, то захоплено мріючи, вона мала тільки одного беззмінного товариша — засмученого Цинабра; вірний пес час від часу дивився на свого хазяїна, лизав його руку й, відвикнувши вже від ласки цієї висохлої руки, знову покірно влягався, поклавши голову на нерухомі лапи.