Коли сонце, піднімаючись із-за дерев саду, опромінило своїм пурпурним світлом чоло Альберта, до вітальні ввійшла каноніса; її прихід вивів Консуело із задуми. Граф не зміг підвестися з ліжка, але барон Фрідріх машинально пройшов помолитися перед вівтарем разом із сестрою й капеланом; потім почали говорити про поховання, і каноніса, знаходячи знову сили для життєвих турбот, звеліла покликати покоївок і старого Ганса. Тут лікар і Порпора зажадали, щоб Консуело пішла відпочити, й вона скорилася, побувавши біля постелі графа Християна, що глянув на неї, немов не помічаючи. Не можна було сказати, спить він чи ні. Очі його були розплющені, дихав він рівно, але в обличчі був відсутній будь-який вираз.
Консуело, проспавши кілька годин, прокинулася й спустилася до вітальні; серце її страшенно стислося, — вона побачила кімнату спустілою. Альберта уклали на пишні ноші й перенесли до каплиці. Його порожнє крісло стояло на тому ж місці, де Консуело бачила його напередодні. Це було все, що залишилося від Альберта в цій кімнаті, яка була протягом стількох гірких днів життєвим центром усієї родини. Навіть і собаки його тут не було. Весняне сонце пожвавлювало сумні покої, і з зухвалою веселістю свистіли в саду дрозди.
Тихенько пройшла Консуело до сусідньої кімнати, двері в неї була напіввідчинені. Граф Християн продовжував лежати, на вигляд усе такий же байдужий до страшної втрати. Його сестра, що перенесла на нього всю турботу, яку до цього приділяла Альбертові, невсипно доглядала за ним. Барон безтямно дивився на поліна, що палали в каміні; тільки сльози, що мимоволі котилися по його щоках, яких він і не думав утирати, говорили про те, що, на лихо, він не втратив пам'яті.
Консуело тихенько пройшла до каноніси й хотіла поцілувати їй руку, але та відсмикнула руку з непереборною відразою. Бідолашна Вінцеслава бачила в молодій дівчині фатальну причину загибелі свого племінника. Попервах вона з обуренням ставилася до проекту їхнього шлюбу і щосили чинила йому опір, а потім, побачивши, що немає можливості змусити Альберта від нього відмовитися й що від цього залежить його здоров'я, розум і саме життя, навіть бажала цього шлюбу й квапила його з таким же запалом, із яким спершу виявляла жах і відразу. Відмова Порпори, непереможна пристрасть Консуело до театру, — а маестро не побоявся приписати їй це почуття, — словом, усі бажані Рудольштадтам згубні вимисли, якими він наповнив кілька листів до графа Християна, жодного разу не заїкнувшись про листи, написані самою Консуело й знищені ним, — усе це завдало старому графу нестерпного болю та страшенно обурило канонісу. Вона зненавиділа й почала зневажати Консуело. За її словами, вона могла б простити дівчині, що та звела з розуму Альберта фатальною любов'ю, але була не в змозі примиритися з її безсоромною зрадою йому. Вона не підозрювала, що справжнім убивцею Альберта був Порпора. Консуело прекрасно все розуміла й могла б виправдатись, але вона зволіла прийняти на себе всі докори, ніж обвинуватити свого вчителя й наразити його на небезпеку втратити повагу та дружбу цієї родини. До того ж вона здогадувалася, що коли Вінцеслава напередодні й могла завдяки материнській любові звільнитися від злості й відрази до неї, то все повернулося до неї тепер, коли виявилося, що жертву було принесено даремно. Кожний погляд бідолашної старої, здавалося, говорив їй: «Ти погубила наше дитя, не зуміла повернути йому життя, а тепер нам залишилася тільки ганьба укладеного з тобою шлюбу».
Це німе оголошення війни спричинило виконання рішення, що його вже раніше прийняла Консуело, — рішення втішити наскільки можливо канонісу в її останньому нещасті.
— Чи смію я просити вашу ясновельможність призначити мені час для розмови з вами віч-на-віч? — покірно мовила вона. — Я мушу виїхати завтра до сходу сонця й не можу покинути замку, не висловивши вам із усією шанобливістю своїх намірів.
— Ваших намірів! Втім, я вже здогадуюся про них, — уїдливо зауважила каноніса. — Заспокойтеся, синьйоро, все буде в порядку, і до прав, належних вам за законом, поставляться із цілковитою повагою.