— Навпаки, пані, я бачу, що ви зовсім не розумієте мене, — заперечила Консуело. — І я хочу якомога швидше…
— Ну, гаразд! Позаяк я мушу випити й цю чашу, — перебила її каноніса, підводячись, — нехай це буде зараз, поки в мене ще є мужність. Ідіть за мною, синьйоро. Старший брат мій, очевидно, дрімає. Пан Сюпервіль, який дав мені обіцянку ще день доглядати за ним, буде такий ласкавий почергувати замість мене біля нього півгодини.
Вона подзвонила й наказала покликати лікаря. Потім, обернувшись до барона, сказала:
— Братику, ваші турботи зайві, тому що до Християна дотепер не повернулося усвідомлення його горя. Воно, може, й не повернеться, на щастя для нього й на лихо для нас! Можливо, що той стан, у якому він перебуває, — початок кінця. У мене немає нікого на світі, крім вас, братику; подбайте ж про своє здоров'я, і без того дуже підірване похмурою бездіяльністю, у яку ви впали. Ви звикли до свіжого повітря й руху — ідіть прогуляйтеся, захопіть із собою рушницю; ловчий буде супроводжувати вас із собаками. Я знаю прекрасно, що це не розвіє вашого горя, але принаймні принесе користь здоров'ю — у цьому я впевнена. Зробіть це для мене, Фрідріху. Це приписання лікаря, це прохання вашої сестри. Не відмовляйте мені! Зараз ви цим можете найбільше втішити мене, тому що остання надія моєї сумної старості — це ви!
Барон завагався, але скінчив тим, що поступився. Слуги, які приїхали з ним, підійшли до нього, і він, мов дитина, дав повести себе на свіже повітря. Лікар оглянув графа Християна; старий немов скам'янів од горя, хоча й відповідав на його запитання і, здавалося, з лагідним і байдужим виглядом дізнавався про все.
— Жар не дуже великий, — тихо сказав Сюпервіль канонісі, — якщо до вечора він не посилиться, то, може, все й обійдеться благополучно.
Трохи заспокоєна, Вінцеслава доручила йому спостерігати за братом, а сама повела Консуело у просторі покої, багато прибрані в стародавньому смаку, де Консуело ніколи ще не бувала… Тут стояло велике парадне ліжко, ширми якого не розсувалися понад двадцять років. На ньому померла Банда Прахаліц, мати графа Альберта, це були її покої.
— Тут, — урочисто мовила каноніса, зачинивши попередньо двері, — знайшли ми Альберта якраз тридцять два дні тому, після його зникнення, що тривало два тижні. З тієї хвилини він більше не заходив сюди й не залишав крісла, в якому вчора ввечері помер.
Сухі слова цього посмертного бюлетеня були вимовлені з гіркотою й устромлювалися, як голки, у серце бідолашної Консуело. Потім каноніса зняла з пояса в'язку ключів, з якою ніколи не розлучалася, підійшла до великої шафи різьбленого дуба й відчинила обоє її дверцят. Консуело побачила в ній цілу гору коштовностей вигадливої форми, які потьмяніли від часу, здебільшого стародавніх, прикрашених алмазами й коштовним камінням.
— Ось фамільні коштовності, — сказала каноніса, — що належали мош невістці до її шлюбу з графом Християном, потім ті, що дісталися нам від моєї бабусі й були подаровані мною та братами невістці, і, нарешті, ці, куплені їй чоловіком. Усе це належало синові її Альбертові, а відтепер належить вам, як його вдові… Візьміть їх і не бійтеся, ніхто тут не стане оспорювати їх у вас. Ми ними не дорожимо. Вони нам ні до чого. Що ж стосується документів на материнську спадщину мого племінника, через годину вони будуть у ваших руках. Усе в порядку, як я вам уже сказала, а чекати документів на батьківську спадщину вам, на жаль, може, не довго доведеться. Така була остання воля Альберта. Дане мною слово було рівнозначне в його очах духівниці.
— Пані, — відповіла Консуело, з відразою зачиняючи дверцята шафи, — я порвала б таку духівницю, а вас прошу взяти назад дане вами слово. Ці коштовності потрібні мені не більше, ніж вам. Мені здається, моє життя було б навік осквернене ними. Якщо Альберт і заповів їх мені, то, звичайно, думаючи, що я, відповідно до його почуттів і звичок, роздам їх бідним. Але я не зуміла б як слід розпорядитися його благородним даром. У мене немає ні адміністративних здібностей, ані необхідних знань для дійсно корисного розподілу цих багатств. У вас, пані, до цих якостей приєднується християнська душа, така ж великодушна, як в Альберта, вам і слід ужити цю спадщину на справи милосердя. Відступаю вам усі свої права, якщо такі дійсно в мене є, чого я не знаю й знати ніколи не побажаю. Благаю вас тільки про одну милість — ніколи більше не ображати моєї гордості такими пропозиціями.
В обличчі каноніси щось змінилося. Слова Консуело мимоволі викликали в ній повагу до дівчини, але, не зважившись іще захоплюватися нею, стара спробувала було наполягати.