— Що ж ви збираєтеся робити? — запитала вона, пильно дивлячись на Консуело. — У вас же немає статку?
— Вибачте, пані, я досить багата: задовольняюся малим і люблю працю.
— Так ви маєте намір повернутися… до того, що ви називаєте своєю працею?
— Хоч як убита я горем, пані, але змушена це зробити, і совість моя не може протестувати, — на це в мене є серйозні причини.
— І ви не бажаєте іншим шляхом підтримувати своє нове становище в суспільстві?
— Яке становище, пані?
— Те, що личить удові Альберта.
— Я ніколи не забуду, пані, що я вдова шляхетного Альберта, і поводження моє завжди буде гідне чоловіка, якого я втратила.
— Одначе графиня фон Рудольштадт знову з'явиться на підмостках!
— Іншої графині фон Рудольштадт, окрім вас, пані канонісо, немає й ніколи не буде, якщо не вважати, звичайно, вашої племінниці, баронеси Амалїї.
— Чи задля сміху наді мною ви заговорили про неї, синьйоро? — вигукнула каноніса; ім'я Амалії подіяло на неї, мов опік.
— Що означає це запитання, пані? — запитала Консуело з подивом, у щирості якого не могла засумніватися Вінцеслава. — Заради бога, скажіть мені, чому я не бачу тут молодої баронеси? Боже мій! Невже вона також померла?
— Ні, — з гіркотою сказала каноніса, — дай боже, щоб це було так! Не будемо більше говорити про Амалію, йдеться не про неї.
— Одначе, пані, я змушена нагадати вам те, про що не подумала раніше, а саме, що вона є єдиною й законною спадкоємицею маєтків і титулів вашої родини. От що має заспокоїти вашу совість у питанні про доручені вам Альбертом коштовності, позаяк закон не дозволяє вам розпорядитися ними на свою користь.
— Ніщо не може відняти у вас право на вдовину частину й на титул, вони надані вам передсмертною волею Альберта.
— Ніщо не може перешкодити мені й відмовитися від цих прав, і я відмовляюся. Альберт прекрасно знав, що я не бажаю бути ні багатою, ні графинею.
— Але суспільство не дає вам права від цього відмовлятися.
— Суспільство, пані! Ну от про нього саме мені й хотілося поговорити з вами. Суспільство не зрозуміє ні любові Альберта, ні поблажливості його родини до такої бідної дівчини, як я. Воно поставило б йому це в докір і вважало б плямою у вашому житті. А для мене це було б джерелом глузувань і, можливо, навіть ганьби, тому що, повторюю, суспільство не зрозуміє того, що в нас тут відбувається. Виходить, суспільству ніколи й не треба цього знати, як не знають і ваші служники, тому що мій учитель і пан лікар — єдині сторонні свідки нашого таємного шлюбу — ще не розголосили його й не розголосять. За мовчання вчителя я вам ручаюсь, а ви можете й мусите заручитися мовчанням лікаря. Будьте ж спокійні щодо цього, пані! Від вас залежатиме забрати таємницю із собою в могилу, і ніколи з моєї вини баронеса Амалія не запідозрить, що я маю честь бути її кузиною. Забудьте ж про останню годину графа Альберта, — це мені треба пам'ятати про нього, благословляти його й мовчати. У вас і без того достатньо причин для сліз, навіщо додавати до них горе й приниження, нагадувати вам про існування вдови вашого племінника!
— Консуело! Дочко моя! — вигукнула, ридаючи, каноніса. — Залишайтеся з нами! У вас велика душа й великий розум! Не покидайте нас!..
— Цього жадало б моє цілком віддане вам серце, — відповіла Консуело, із захватом приймаючи її ласки, — але я не можу нічого поробити, бо в противному разі нашу таємницю було б виявлено або запідозрено, що зводиться до того самого, а я знаю, що честь родини вам дорожча за життя. Дозвольте ж мені, вирвавшись негайно й без вагань із ваших обіймів, зробити вам єдину послугу, яка від мене залежить!
Сльози, пролиті канонісою наприкінці цієї сцени, полегшили страшний тягар, який пригнічував її. То були перші її сльози після смерті племінника. Вона прийняла жертву Консуело, і довіра, з якою стара поставилася до її рішення, довела, що вона нарешті оцінила шляхетність характеру дівчини. Вінцеслава розсталася з нею, поспішаючи поділитися результатом розмови з капеланом і переговорити з Порпорою та Сюпервілем про необхідність зберігати вічне мовчання.
Закінчення
Консуело відчула себе вільною і присвятила весь день обходу замку, саду й околиць, аби ще раз побачити місця, що нагадували їй про любов Альберта. У побожному пориві вона добулася до самого Шрекенштейну й присіла на камінь у тій страшній пустелі, де так довго смертельно страждав Альберт. Але незабаром мужність покинула її, уява розігралась, і їй почулося, начебто з-під скелі доноситься глухий стогін. Вона навіть не посміла зізнатися собі, що виразно чує цей стогін. Позаяк Альберта й Зденка вже не було в живих, такий обман слуху міг бути лише чимось хворобливим, згубним. І Консуело поспішила піти звідти. Підходячи присмерком до замку, вона зустріла барона Фрідріха, що вже міцніше тримався на ногах і трохи пожвавішав під час улюбленого ним полювання. Єгері, що супроводжували його, ретельно заганяли дичину, прагнучи викликати в ньому бажання її підстрелити. Він усе ще цілився вірно, здобич же підбирав зітхаючи.