— Але ж ви, ваша ясновельможність, вважали її потворною, — зазначив лукаво Андзолето.
— І ти, звичайно, передав їй усі мої грубі висловлювання? Але нічого, я сподіваюся надолужити їх таким великим штрафом, що тобі не вдасться більше шкодити мені, нагадуючи їй про мою провину.
— Шкодити вам, ваша ясновельможність? Як би я міг це зробити, хоча б навіть це й спало мені на думку?
Тут Консуело злегка поворухнулася.
— Дамо їй спокійно прокинутися, щоб не налякати її, а ти звільни мені стіл. Мені треба розкласти на ньому й перечитати контракт Консуело. Знаєш, поки вона спить, ти можеш і сам проглянути його, — мовив граф, коли Андзолето, виконавши наказ, очистив стіл.
— Контракт до пробного дебюту? Та це ж просто чудово, о мій шляхетний покровителю. І дебют негайно, до закінчення строку ангажементу Корилли?
— Це мене не бентежить. Неустойка в тисячу цехінів. Ми заплатимо їй, тільки й усього!
— А якщо Корилла пустить у хід інтриги?
— Ми за ці інтриги запроторимо її до в'язниці.
— Боже мій! Для синьйора графа немає перешкод!
— Так, Дзото, — відповів сухо граф, — ми саме такі: якщо вже чого хочемо, то досягаємо цього всупереч усьому й усім.
— Як! Умови ангажементу ті ж, що й у Корилли? Для дебютантки без імені, без популярності ті ж умови, що для знаменитої співачки, кумира публіки?
— Нову співачку обожнюватимуть іще більше. Якщо ж умови колишньої співачки її не задовольнять, то варто їй сказати одне слово, і вона отримає вдвічі більше. Все залежить од неї самої, — додав граф, трохи голосніше, помітивши, що Консуело прокидається. — Її доля в її руках.
Консуело, почувши крізь сон ці слова, протерла очі та, переконавшись, що все це відбувається наяву, зісковзнула з ліжка: не замислюючись над незвичайністю таких відвідин, вона дала лад волоссю, накинула мантилью й із наївною довірливістю втрутилася в розмову:
— Ви занадто добрі, синьйоре графе, але я не настільки самовпевнена, щоб скористатися вашою добротою. До дебюту я не підпишу ангажементу. Це було б несумлінно з мого боку. Я можу не сподобатися публіці, провалитися, бути обсвистаною. А раптом буду не в голосі, розгублюся, зрештою просто буду некрасивою… Зв'язаний словом, ви не візьмете його назад із гордості, я ж занадто горда, щоб зловжити ним…
— Некрасивою в такий-то день, Консуело! — вигукнув граф, пожираючи її очима. — Ви — некрасивою? Гляньте на себе, яка ви є, зараз! — вів далі він, узявши її за руку й підводячи до столу, на якому стояло дзеркальце. — Якщо ви чудові в такому костюмі, що ж буде, коли з'явитеся всипана коштовним камінням, сяюча, тріумфуюча?!
Андзолето, бачачи зухвалість графа, ледве не скреготав од люті зубами.
Але глузлива байдужість, із якою Консуело поставилася до вульгарних залицянь вельможі, відразу ж заспокоїла його.
— Синьйоре графе, — сказала вона, відштовхуючи від себе осколок дзеркала, що граф підніс до її обличчя, — глядіть не розбийте залишок мого дзеркала: у мене ніколи не було іншого, й я ним дорожу, тому що воно ніколи не обманювало мене. Хоч хто б я була — потвора чи красуня, — але я відмовляюся од ваших щедрот. До того ж мушу сказати вам одверто, що ні дебютувати, ні укладати контракт я не буду, якщо мого нареченого, який стоїть зараз перед вами, не буде також запрошено до вашого театру. В нас із ним має бути один театр і одна публіка. І розлучитися ми не можемо, тому що збираємось обвінчатися.
Це несподіване визнання трохи приголомшило графа, але він одразу оговтався від своєї зніченості.
— Ваша правда, Консуело, і я зовсім не хочу вас розлучати. Дзото буде дебютувати разом з вами. Тільки ми не мусимо заплющувати очі на те, що, хоч у нього й великий талант, але все-таки йому далеко до вас.
— Я думаю інакше, — гаряче заперечила Консуело, почервонівши при цьому, наче образу було нанесено їй самій.
— Знаю, знаю, що він більшою мірою ваш учень, аніж учень того професора, якого я йому дав, — посміхаючись, зауважив Дзустіньяні. — Не відмовляйтеся, моя красуне! Пам'ятаєте, Порпора, довідавшись про вашу дружбу з ним, вигукнув: «Тепер мені зрозумілі деякі його достошства, а то я ніяк не міг їх сполучити зі стількома вадами».
— Я дуже вдячний панові професорові! — вимушено посміхаючись, сказав Андзолето.
— Нічого, він змінить свою думку, — весело мовила Консуело. — Публіка змусить мого шановного, славного вчителя пересвідчитись у протилежному.
— Ваш шановний, славний учитель — кращий суддя, кращий знавець співу в усьому світі, — заперечив граф. — Нехай же Андзолето продовжує користуватися вашими вказівками. Це тільки буде йому на користь. Але, повторюю, ми не можемо укласти з ним угоди, поки не довідаємось, як до нього поставиться публіка. Нехай він дебютує, а там, за нашої прихильності, ми зуміємо по справедливості задовольнити його вимоги.