«Словом, — вів далі Альберт, — саксонка злякалася й поступилася. Ви заволоділи замком, ви змусили імператорських солдатів покинути його, ви врятували наші маєтки. На величезному багатті ви спалили всі наші грамоти, весь наш архів. От чому моїй тітоньці, на її щастя, не вдалося відновити родовідне древо Подебрадів, і вона знайшла собі їжу більш легкотравну — родовід Рудольштадтів. За ваші послуги ви дістали велику нагороду, — ви розбагатіли, дуже розбагатіли. Через три місяці Ульріці було дозволено вирушити до Відня і припасти до стоп імператора, який одразу милостиво дозволив їй змінити підданство її дітей, виховувати їх під вашим керівництвом у католицькій вірі, а в майбутньому віддати на військову службу й дозволити боротися під тими прапорами, проти яких так мужньо боролись їхній батько й діди. Словом, я й мої сини, ми були зараховані до лав війська австрійського тирана…»
«Ти й твої сини!..» — з розпачем скрикнула тітонька, бачачи, що він зовсім заговорюється.
«Так, мої сини: Сиґізмунд і Рудольф», — відповів пресерйозно Альберт.
«Це імена мого батька й дядька, — пояснив граф Християн. — Альберте, чи ти сповна розуму? Опам'ятайся, сину мій! Понад сторіччя відокремлює нас від цих сумних подій, що сталися з волі Божої…»
Альберт стояв на своєму. Він переконав себе й хотів переконати нас у тому, що він — Братислав, син Вітольда, і перший з Подебрадів, який носив материнське ім'я — Рудольштадт. Він розповів нам про своє дитинство і про катування графа Вітольда, про які він зберіг найясніший спомин. Винуватцем мученицької смерті Вітольда він уважав єзуїта Дітмара (яким, на його думку, був не хто інший, як абат-гувернер). Він говорив також про глибоку ненависть, що відчував у дитинстві до цього Дітмара, до Австрії, до імператорської династії й до католиків. Потім його спомини почали якось плутатися; він додав масу незрозумілих речей про вічне й безперервне життя, про повернення людей із того світу на землю, ґрунтуючись при цьому на віруванні гуситів: начебто Ян Гус через сто років після своєї смерті повернеться в Чехію, щоб закінчити почату справу. За словами Альберта, пророкування це здійснилося, тому що, запевняв він, Лютер — це воскреслий Ян Гус. Словом, у його промові була якась дивна суміш єресі, марновірства, похмурої метафізики й поетичного марення. І все це говорилося так переконливо, з такими точними, цікавими подробицями подій, яких він нібито був свідком і які стосувалися не тільки Братислава, але і Яна Жижки й багатьох інших померлих (він запевняв, що все це — його власні минулі втілення), що ми мовчали, вражені, не зважуючись ні зупинити його, ні суперечити йому. Дядько й тітонька, що страшенно страждали від цього, на їхню думку, нечестивого божевілля, проте хотіли до кінця розібратися в ньому; адже божевілля Альберта вперше виявилося так відкрито, і треба ж було знати джерело лиха, щоб потім мати можливість із ним боротись. Абат намагався було обернути все на жарт, запевняючи, що граф Альберт, штукар і насмішник, тішить себе, містифікуючи нас своєю надзвичайною ерудицією.
«Він так багато читав, — говорив абат, — що був би спроможний у такий от спосіб, розділ за розділом, розповісти нам історію всіх століть, притому з такими подробицями, з такою точністю, що люди, схильні вірити в чудесне, могли б подумати, начебто він дійсно сам був присутній при всіх описаних ним сценах».
Каноніса, яка при всій своїй полум'яній набожності була схильна до марновірства й уже починала вірити племінникові на слово, поставилася дуже неприязно до просторікувань абата й порадила йому приберегти свої жартівні пояснення до більш веселого випадку; потім вона почала всіляко намагатися повернути племінника до дійсності.