По закінченні трьох діб, бачачи, що Альберт усе не з'являється, і побоюючись, що ця подія зашкодить його власним справам, абат зібрався їхати до Праги, нібито на пошуки молодого графа, який, на його думку, міг розшукувати в цьому місті яку-небудь книгу.
«Альберт подібний до вчених, — говорив він, — які так занурені у свої дослідження, що для задоволення цієї безневинної пристрасті готові забути весь світ».
Потому абат виїхав і більше не повернувся.
Після цілого тижня болісної тривоги, коли ми стали вже зовсім втрачати надію, тітонька, проходячи повз кімнату Альберта, раптом побачила у відчинені двері, що він спокійнісінько сидить у кріслі й гладить собаку, що супроводжував його в таємничій подорожі. На його одежі не видно було ні бруду, ні дір, тільки золоте шиття потемніло, наче він був у сирому місці або проводив ночі просто неба. Із взуттям у нього також було все гаразд, — очевидно, він ходив не багато. Тільки борода й волосся свідчили про те, що він давно ними не займався. Від цього дня, треба сказати, він перестав голитися й пудрити волосся, як інші чоловіки, — ось чому він вам, Ніно, і видався примарою.
Тітонька з лементом кинулася до нього.
«Що з вами, мила тітонько? — запитав він, цілуючи їй руку. — Можна подумати, що ви мене цілу вічність не бачили».
«Бідолашний мій хлопчику, — скрикнула вона, — ти ж пропадав цілий тиждень, ні словом нас не попередивши! Ось уже сім жахливих днів, сім жахливих ночей, як ми тебе шукаємо, плачемо за тобою, молимося за тебе».
«Сім днів? — повторив Альберт, з подивом дивлячись на неї. — Тобто ви хочете сказати, мила тітонько, — сім годин? Адже я тільки сьогодні вранці пішов на прогулянку і, як бачите, повернувся, не спізнившись до вечері. Невже я міг настільки стривожити вас такою короткою відсутністю?»
«Так, звичайно, — мовила каноніса, боячись погіршити хворобливий стан племінника, розкривши йому правду. — Це я обмовилась: я хотіла сказати — сім годин. А хвилювалась я тому, що ти не звик до таких тривалих прогулянок; до того ж я бачила сьогодні вночі поганий сон, і це вивело мене з рівноваги».
«Мила тітонько, чудесний мій друже! — ніжно мовив Альберт, цілуючи її руки. — Ви мене любите, як малу дитину. Але батько, сподіваюся, не хвилювався?»
«Аж ніяк. Він чекає тебе вечеряти. Уявляю, який ти, мабуть, голодний».
«Не дуже: адже я добре пообідав».
«Де й коли, Альберте?»
«Та тут же, сьогодні, з вами, мила тітонько. Але я бачу, що ви все ще не прийшли до тями. Який я засмучений, що так налякав вас. Але чи міг я це передбачити?»
«Ну, ти ж мене знаєш. Краще розкажи, де ти їв і де спав відтоді, як пішов з дому».
«Із сьогоднішнього ранку? Та як же я міг хотіти спати, як міг зголодніти?»
«А скажи, тобі нездужається?»
«Нітрохи».
«Ти не стомився? Ти, мабуть, багато ходив, піднімався на гори? Це дуже стомливо. Де ж ти був?»
Альберт прикрив очі рукою, мовби силкуючись згадати, але не зміг.
«Зізнатися, нічого не пам'ятаю, — нарешті мовив він. — Дуже вже я був зайнятий своїми думками. Я йшов, нічого не помічаючи, як, пам'ятаєте, бувало в дитинстві. Адже я ніколи не міг відповісти на жодне з ваших запитань».
«Ну, а під час своїх подорожей ти звертав увагу на те, що бачив?»
«Іноді, але не завжди. Я багато чого спостерігав, але багато чого й забув, дякувати Богові».
«А чому «дякувати Богові»?»
«Та тому, що на землі доводиться бачити жахливі речі», — відповів він, підводячись із похмурим виглядом, якого раніше тітонька не помічала в ньому.
Тут вона зрозуміла, що не слід більше змушувати його говорити, і поспішила до дядька повідомити, що син його знайшовся. Ніхто в будинку ще не знав цього, ніхто не бачив, як він повернувся. Він так само непомітно з'явився, як зник.
Бідолашний дядько, який настільки мужньо переносив усі попередні страждання, не витримав такої радості, — знепритомнів. Тож, коли Альберт увійшов, батько мав вигляд гірший, аніж його син. Альберт, який після своїх тривалих подорожей зазвичай нічого не помічав із того, що діється навколо, цього вечора здавався зовсім іншим. Він був дуже ніжний з батьком, стривожився його кепським виглядом, допитувався, що тому причиною. Коли ж йому ризикнули натякнути на те, що довело його батька до такого стану, він нічого не зрозумів, і з його щирих відповідей було видно, що він анічогісінько не пам'ятає про своє зникнення, що тривало тиждень.