— Видно, Господь почув наші гарячі молитви, — звернувся капелан до графа Християна й до каноніси, що залишились у вітальні після того, як пішли барон і молодь. — Графові Альбертові сьогодні виповнилося тридцять років, і цей знаменний день, якого так боялися й він і ми, пройшов надзвичайно щасливо й благополучно.
— Так, подякуємо ж Господу! — мовив старий граф. — Не знаю, можливо, це тільки благодійна ілюзія, послана нам для тимчасової розради, але мені протягом усього дня, а особливо ввечері, здавалося, що мій син вилікувався назавжди.
— Пробачте мені, — зауважила каноніса, — та мені здається, що ви, братику, і ви, пане капелане, обоє помилялися, вважаючи, начебто Альберта мучить ворог роду людського. Я ж завжди вірила в те, що він під владою двох протилежних сил, які змагаються одна з одною за його душу: адже часто після промов, начебто навіяних йому злим ангелом, його вустами за хвилину говорило саме небо. Згадайте все, що він сказав учора ввечері під час грози й особливо його останні слова перед тим, як він пішов: «Благодать Господня зійшла на цей дім». Альберт відчув, що на нього зійшла Божа благодать, і я вірю в його зцілення, мов у чудо, обіцяне Богом.
Капелан був занадто боязкий, аби відразу погодитися з таким сміливим припущенням. Звичайно він виходив із скрутного становища, вдаючись до таких висловів, як: «Покладемо наші сподівання на вічну премудрість», «Господь читає те, що приховано», «Дух поринає в Бога», і до різних інших — радше втішливих, аніж нових.
Граф Християн вагався між бажанням погодитися із суворими догмами своєї доброї сестри, нерідко спрямованими у бік чудесного, і повагою до боязкої та обережної ортодоксальності капелана. Щоб перемінити тему, він заговорив про Порпоріну, з великою похвалою відгукнувшись про її прекрасну манеру триматися. Каноніса, що встигла вже полюбити дівчину, гаряче приєдналася до похвал брата, а капелан благословив їхній душевний потяг до неї. Жодному з них і на думку не спало пояснити присутністю Консуело чудо, що сталося в їхній родині. Вони дістали благо, не знаючи його джерела; це було саме те, про що б Консуело стала благати Бога, якби її про це запитали.
Спостереження Амалії були більш точними. Для неї було очевидно, що її двоюрідний брат настільки володіє собою, коли це потрібно, що може приховувати безладність своїх думок перед людьми, які не вселяють йому довіри або, навпаки, які користуються його особливою повагою. Перед деякими друзями й родичами, до яких він почував симпатію або антипатію, він ніколи не виявляв ані найменших дивацтв свого характеру. І от, коли Консуело висловила свій подив із приводу її вчорашніх розповідей, Амалія, яку мучила таємна досада, спробувала знову розпалити в дівчині той жах перед Альбертом, який вона викликала в ній напередодні.
— Ах, друже мій, — сказала вона, — не довіряйте цьому оманному спокою; це не що інше, як звичайний світлий проміжок між двома нападами. Нині ви його бачили таким, яким бачила його і я, коли приїхала сюди на початку минулого року. Та ба! Якби чужа воля призначила вас у дружини такому маніяку, якби, щоб перемогти ваш мовчазний опір, було укладено мовчазну змову й вас би тримали без кінця-краю бранкою в цьому жахливому замку, у цій атмосфері постійних несподіванок, страхів, хвилювань, сліз, заклинань, навіженств, якби вам довелося чекати видужання, в яке всі вірять, але яке ніколи не настане, — ви, як і я, розчарувалися б у прекрасних манерах Альберта й у солодких речах його родини.
— Мені здається просто неймовірним, — сказала Консуело, — щоб вас могли змусити вийти заміж за чоловіка, якого ви не любите. Адже ви, очевидно, кумир ваших рідних.