Георгій розстебнув куртку, приклав вухо до сітчастої майки і наслухав. Серце билося тихо, ледь чутно, майже невловно, але билось. У тілі пораненої людини ще жевріло життя.
3
І цього ранку кукурікання голошийого півня урвало мій чудовий сон, дуже цікавий з наукового погляду. Нібито я стою в сливовому садку свого хатнього господаря, бая Спиридона, простягаю руку, щоб зірвати соковиту жовту сливу, і раптом бачу перед собою козеня швейцарської породи. Тримаючи в зубах зелену гілочку, воно хитає головою і дивиться на мене глузливо й самовпевнено. Навіть не ветлікар і то б зніяковів під таким глузливим і самовпевненим поглядом. Чи ж приємно бачити, як хтось сміється тобі в очі? Я страх розсердився і рішуче пішов назустріч козеняті, суворо дивлячись на нього. Коли — о диво! Козеня раптом перекидається у знайому дівчину, колись я був до неї небайдужий. Вона ходила в білому платті й мала вередливого, трохи кирпатого носика. Дівчина аж бралася за боки, коли я розказував їй, наприклад, про будову всесвіту чи про взаємно притягання небесних тіл, хоч тут не було нічого смішного. Вона мала кепську звичку тримати стеблинку в зубах і хитати головою зверху вниз, як ото іноді роблять кози.
Хтозна, яка розмова зайшла б тоді між нами,— мабуть, дуже гостра, бо я був не в гуморі,— коли б голошиїй півень тітки Спиридонихи не розбудив мене, як завжди, своїм осоружним, підлим кукуріканням. Цей гаспидський птах наче заповзявся зганяти мене з ліжка ні світ ні зоря. Півень злітав на огорожу перед вікном моєї кімнати, шалено лопотів крильми, випинав червону зморщену шию і несамовито горлав. То було не кукурікання, а вибух вулкана, не ліричне привітання зорі, а шалений виклик на смертельний двобій усіх ще голосистіших момчиловських півнів.
І поки я силкувався знову заснути й додивитися, що сталося з козеням, поки найпослідущими словами лаяв подумки голошийого вампіра тітки Спиридонихи, хтось страшенно затарабанив у віконну шибу й голос, не голос, а лев'ячий рик, розітнув ранкову тишу:
— Ти чуєш, лікарю?
Я схопився, ошалілий, і злякано замахав руками.
— Вставай! — знову розлігся владний лев'ячий рик.
4
Уперше за свою дворічну ветеринарну практику я мав рятувати від смерті не тварину, а людську істоту. Добре, що серед моїх особистих речей поруч із томиком вибраних творів Пушкіна російською мовою і сачком, щоб ловити метеликів, були звичайний шприц і кілька ампул з камфорою, прибережених про всяк випадок.
Менш як за п'ять хвилин ми добігли до пораненого старшини. Землистий колір його повік так налякав мене, аж я мало не впустив шприц. Я зразу ж зробив ін'єкцію, навіть не перевірив, чи є пульс. Потім допоміг Георгієві покласти старшину на спину.
Ми вирішили йти до мене.
Я ніс карабін, кашкет і закривавлений кремовий рушник, від якого тхнуло хлороформом.
Ми поклали Стояна на моє ліжко, і старшина Георгій вибіг надвір. А я помив руки спиртом і оглянув рану, пролому черепу не було. Слабка кровотеча сталася від кількох довгастих подряпин, що йшли від тім'я до шиї. Цеглистий колір шкіри навколо рота й носа був викликаний тим, що поранений довго вдихав хлороформ.
Я перевірив пульс — з кожною секундою він ставав чіткішим і рівнішим. Синява на повіках почала зникати, а над верхньою губою з'явилися краплинки поту.
Запаливши спиртівку, я поставив кавник, щоб приготувати каву. Поки грілася вода, у кімнату ввалилося кілька моїх знайомих: голова кооперативного господарства, майор-картограф — начальник військово-геологічного пункту і другий геолог. Старшина Георгій, трохи заспокоївшись, лишився чергувати надворі.
Мої знайомі влетіли в кімнату злякані й задихані, наче за ними гналися вовки.
Бай Гроздан, голова кооперативного господарства, буз низенький, кремезний червонощокий чоловік з блискучим, мов начищена мідь, тім'ям, з м'ясистим обличчям, круглими добродушними очима та вухами, відстовбурченими через овечу шапку, якої він майже ніколи не скидав. Він мав одну пристрасть — вирощувати тютюнову розсаду, одну слабину — мирити людей і, незважаючи на свої шістдесят років, мав єдину втіху — пити натщесерце ганусівку. Оскільки участь бая Гроздана в цій заплутаній історії обмежена, гадаю, цих кількох слів досить, щоб сказати про нього найнеобхідніше: він людина щира і приязна.
Півроку тому в Момчилово прибула змішана військово-геологічна група. Вона чи не мала спеціальні секретні завдання на кордоні, хтозна, я не допитувався. Та й зараз не цікавлюсь, то не мій клопіт. В усякому разі, справа була дуже відповідальна, бо спеціалістів супроводжували старшини — Стоян та Георгій, щоб охороняти будинок Ілязова, де розмістився штаб військово-геологічного пункту.