Голос у нього був теплий, чистий, рухи — плавкі, точні, несподівано делікатні. Він умів робити людей веселими, проте сам сміявся мало, підбивав усіх співати, але жодного разу я не чув, щоб він сам співав.
Ічеренський — людина із заслугами: він відкрив кілька цінних покладів у басейні Маріци і лісистих надрах Странджі,— але страшенно не любив говорити про себе або слухати похвали на свою адресу.
В його характері були свої особливості і дивацтва, але про це я розповім при нагоді. Тепер нагадаю лише про одну його рису — з усіма своїми знайомими він був люб'язний і уважний, але декотрих із них мовби не помічав, говорив, не дивлячись на них, наче вони були для нього порожнім місцем. До таких, не знаю чому, належав і я. А я ж був ветеринарний лікар цілого району.
Проте це справа особиста. Мова йде про зміну, яка сталася в Ілчовому шинку. Вже наступного дня Боян Ічеренський привів з собою капітана артилерії Калудієва і гірничого інженера Кузмана Наумова Христофорова. Капітан Матей Калудієв, оцінивши обстановку, запалився. Він плюхнув на стілець і досить жваво покликав господаря:
— Старшина!
Марко Крумов прибіг і, підтягнувши живіт, притулив долоні до кінців фартуха.
— Які набої у твоїх ящиках — бойові чи холості?
— Тільки бойові, товаришу капітан! — промовив Крумов, і його вуса кілька разів підскочили вгору.
З цього дня в маленькій похмурій кімнаті Ілчового шинку знову завирувало веселе життя. Геологи на чолі з капітаном, учитель і моя милість сідали в обід і ввечері за низенький довгий стіл, розмовляли і сперечались про всяку всячину, інколи співали пісень — і вільні від роботи години минали, як то кажуть, непомітно. Я щойно згадав — співали звичайно капітан і я, а вчитель тихенько підспівував, Ічеренський, постукуючи перснем по столу, відбивав такт, а Кузман Христофоров, як завжди, хмурив брови і тяжко зітхав. Але загалом було весело, а коли подавали, смажених під накривкою півнів, ставало ще веселіше.
Бай Гроздан, голова кооперативу, бачачи, що під старою покрівлею збирається така поважна компанія, насмілився на рішучий крок і теж приєднався до нас. Цей неперевершений спеціаліст із тютюнової розсади був чудовий співак. Коли
Він затягував ніжні й трохи сумні родопські пісні, навіть Кузман Христофоров підводив очі до стелі і якось винувато і зніяковіло хитав головою.
Тільки начальник, майор Інджов, не приєднувався до нас. Але й він завертав іноді дорогою до корчми, бо його обов'язком було контролювати своїх підлеглих. Похмурий і суворий, як завжди, Інджов сідав на краю лави і вперто мовчав. «Старшина» Марко Крумов підносив йому на дерев'яній таці чарку слив'янки, добряче підсолодженої медом, і справа трохи поліпшувалась. Проте начальник у нас довго не засиджувався, і ми на нього не ображались. Усе-таки начальник.
Отак непомітно, як я вже сказав, минали вільні від роботи години. Я полюбив цих людей, хоч Боян Ічеренський все не помічав мене, а капітан артилерії навідувався у село Ли-кіте, де в амбулаторії господарювала моя колега лікар Начева. Вона любила накидати на плечі резедову шаль... Але в мене все-таки не було підстав ставитися до капітана неприязно тільки через те, що він їздив у Ликіте. Капітан мав мотоцикл, чому б і не їздити?
Рангка регулярно давала високі надої молока, в районі не було ні ящура, ні курячої чуми, кооператори сподівались одержати восени великі прибутки, коли рантом, наче грім серед ясного неба,— ця пригода на Ілязовому подвір'ї. Ми були так збентежені, так вражені. І грім таки вдарив, і саме біля нас: арештували нашого чудового співтрапезника Методія Парашкевова.
Його місце на лаві лишилось вільним.
Ми знову збирались у маленькій кімнатинці, але, мабуть, погрішу проти істини, коли скажу, що нам було весело. Капітан, хоч і не відзначався сентиментальністю, почав зітхати, а Боян Ічеренський став мовчазний, похмурий, як чорна градова хмара. Тільки Кузман Христофоров наче не змінився. В його очах можна було прочитати навіть якусь зловтіху, але він мовчав.
У такому поганому настрої застав нас Авакум Захов. А чому в моїй пам'яті лишилась неприємна згадка про нашу першу зустріч з ним, я зараз розповім.