Прибравши зі столу, Балабаниха пішла в другу кімнату і засвітила лампу. Крізь відчинені двері Авакум побачив половину високого ліжка з образками на залізній спинці. Воно було застелене білосніжною ковдрою з козячої вовни, а на стіні біля нього висів плетений килимок.
Балабаниха голосно позіхнула, ліниво потяглась і почала розбирати постіль.
Слабкий вітерець зітхнув у димарі.
Авакум підвівся, надів плащ і кашлянув.
— Ти йдеш? — повернулася до нього Балабаниха, тримаючи в руках білосніжну ковдру.
— Вже час,— відповів Авакум. ,
Замість того щоб згорнути ковдру — вона вже почала це робити,— Балабаниха зрову застелила нею ліжко. Трохи постоявши замислено, жінка спитала:
— Вже дев'ята година?
— Минає,— відповів Авакум.
Вона знову замислилась. Тепер її очі дивилися вже не на Авакума, а кудись убік.
Застебнувши плащ, Захов пішов до дверей.
— Чи довго спатимеш завтра? — раптом спитала Балабаниха.
Авакум застиг на місці — в її голосі забриніли нотки, що здалися йому якимись особливими. І те, що Балабаниха застелила ліжко білосніжною ковдрою і довго мовчки дивилася кудись повз нього, все це здалося йому незвичайним.
— Чи довго спатиму? — повторив він, щоб обміркувати відповідь. І сказав: — Балабанихо, цієї ночі я не спатиму тут. Цю ніч я буду, мабуть, гостем бая Гроздана. Він запросив мене зайти — поговорити і випити келих вина, і я, напевно, залишусь у нього ночувати.
— Ти хитро придумав,— здвигнула плечима Балабаниха. Вона не промовила більше ні слова.
— Я замкнув кімнату, ключ у мене,— додав Авакум.— На добраніч! — і вийшов.
Дощ припустив.
Авакум грюкнув хвірткою і обережно попрямував широкою дорогою, яка вела у Верхній квартал. Стояла непроглядна темрява. Дійшовши до першого перехрестя, його вело чуття, Авакум раптом звернув ліворуч, відлічив десять кроків. Тут десь був перелаз. Обережно торкаючись рукою тину, він став навпомацки шукати перелазу.
Колючки кінчилися за кілька кроків.
Авакум підібрав плащ, перескочив через тин і пішов навпростець. Попереду, в темряві, стояв будинок Балабанихи.
Дощ шумів у зів'ялому листі.
Дійшовши до будинку, Авакум притулився до рогу, що був ближче до вікна, і почекав. Менше як за хвилину світло в будинку погасло. Балабаниха вийшла на ганок, огледілась і, дрібно ступаючи, попрямувала до хвіртки. Постать її розтанула в темряві.
Авакум почекав ще трохи, потім, нахилившись, перебіг до надвірних східців, піднявся на галерею і тихо причинив за собою двері своєї кімнати.
Крізь відчинене вікно вітер задував вологе повітря і дрібні краплини дощу.
Одного разу я спитав Авакума:
— Чому ти сказав Балабанисі, що не ночуватимеш у своїй кімнаті? Що ти мав на думці, навіщо тобі потрібно було її обманювати? Чи, може, й справді був певний, що хтось уночі прийде в цей дім?
Авакум знизав плечима.
— Нічого я тоді не думав і нічого конкретного не уявляв. Спало мені на думку, що повинен лишитись у будинку непоміченим — і лишився!
Помовчавши трохи, посміхнувся:
— Я відчував, що цієї ночі має щось трапитись, або, точніше, повинно щось трапитись...
Авакум лежав у ліжку одягнений, вкритий тільки мокрим від дощу плащем. Прислухався до легкого постукування краплин по віконній рамі, до тихої розмови вітру з сукуватою сосною і ні про що не думав.
Час немов зупинився.
Раптом Авакум здригнувся від приглушеного рипу вхідних дверей. Хтось відчинив їх і пройшов через передпокій. Почулось клацання замка, і знову все потонуло в нічній тиші.
«Двері рипнули тільки раз,— подумав Авакум.— Тепер вони відчинені, можливо, когось чекають? Ключ теж клацнув раз».
Захов лежав у темряві з розплющеними очима.
Але йому здалося, що хтось пройшов через передпокій. Це вже були важчі й певніші кроки. І знову запанувала тиша.
Дощ постукував по віконній рамі.
Авакумові стало смішно — ще, чого доброго, простудиться, лежачи під мокрим плащем, через любовні побачення з Балабанихою!
Але не поворухнувся. Все чекав: трапиться щось особливе, таке, що має безпосередній зв'язок із враженнями, які його свідомість увібрала за день.
І раптом відчув, як мороз пішов по всьому тілу. Хтось піднімався сходами — один східець рипнув, потім другий — і так до самого помістка.
Авакум не замкнув своїх дверей. Навмисно він їх не замкнув чи просто забув повернути ключ, не міг пригадати. В цю мить він ні про що не думав.
Але людина, що піднялась на сходовий помісток, не мала наміру входити до його кімнати. Вона відчинила двері комірчини і ввійшла всередину.