5
— Він виживе, лікарю? — спитав мене голова кооперативу, злякано вдивляючись у пораненого. Бай Гроздан тулився до стіни, марно намагаючись надати своєму обличчю сміливішого виразу.
— Сподіваюсь,— відповів я.— Якщо нема струсу мозку, опритомніє менш ніж за годину.
— Хоч би, бідолаха, ще пожив! — зітхнув голова кооперативу.
Майор Інджов мовчав і сопів. Він так насупив свої важкі кошлаті брови, аж ті нависли, мов карниз, над його гакуватим носом.
Кузман Христофоров, інженер, стояв, як арештант, у кутку, втупивши очі в підлогу. На його обличчі не було й тіні хвилювання чи подиву. Він був схожий на роздратовану людину, сердиту на весь світ за те, що порушили її солодкий сон.
Майор глянув на годинника. Було близько п'ятої.
— Через п'ятнадцять хвилин прибуде лікар Начева,— сказав він.— Від нас до Ликіте всього дванадцять кілометрів.
— Дванадцять кілометрів — це дві години шляху! — байдуже зазначив Кузман і позіхнув.
— Я сказав п'ятнадцять хвилин,— насупився майор.— Він перехилився через лутку і спитав міліціонера: — Ти поставив пости біля пункту? — Діставши ствердну відповідь, глянув скоса на Кузмана Христофорова: — Я наказав лікареві Начевій приїхати на кооперативному ваговозі, тож вона буде тут через п'ятнадцять хвилин. Зрозуміло?
Кузман знизав плечима, знову позіхнув і не відповів. Кава закипіла і з шипінням полилася через вінця. Я зняв її з триніжка.
— Ви, товаришу майор, перевірили, чи не вкрали чогось у будинку? — спитав голова.
— Це справа міліції,— різко відповів майор.— Але з першого погляду мені впало в очі,— почав він лічити по пальцях,— розбито шибку і зламано шафу, звідки зникли дві тисячі левів.— Потім опустив руку, помовчав і додав, стиснувши щелепи: — І одне топографічне креслення. План.
— Оце вже погано! — Голова кооперативу зітхнув і витер долонею чоло.— Креслення, кажеш?
Майор мовчав.
Я знову перевірив пульс пораненого й задоволено кивнув головою — помітно поліпшилися і ритм, і удари.
— А де старший геолог? — раптом спитав майор.— Де Боян Ічеренський?
Кузман здригнувся, його тонкі губи на мить скривилися в іронічній посмішці.
Майор схилив голову. Він, мабуть, зніяковів від свого запитання, бо чудово знав, де його помічник. Добре, що не спитав про капітана, бо тоді вже посміхнувся б і я, тільки, звичайно, не такою посмішкою, як Кузман. Я палив кави в чашку, сів біля пораненого і поклав руку на його чоло. Повіки Стоянові ворухнулися раз, другий, крізь вії ледве-ледве проглянув його помутнілий погляд. Я покликав його на ім'я, злегка струснув за плече. Поранений глибоко зітхнув.
— Ти мене чуєш? — спитав я. Губи його ворухнулись.
— Усе гаразд,— засміявся я і переможно оглянув усіх. Старшина Георгій шморгнув носом, і я побачив, як він винувато відвернувся. Майор стримано зітхнув і, пошаривши в кишенях, вийняв цукерку. Останнім часом він намагався менше курити і їв багато цукерок. Добувши із загортки цукерку, він поклав її в рот, а загортку розгладив між долонями і почав скручувати з неї лійку.
Голова витер піт з лоба і глибоко зітхнув. Обличчя Кузмана Христофорова лишилось непроникним і похмурим, тільки вогники блиснули в його очах.
Я поклав ще одну подушку під голову пораненому, підніс чашку кави до його губів і попросив випити. Але обличчя старшини було нерухоме, повіки опущені. Він чи то не розумів, чого від нього хочуть, чи, може, не чув мого голосу.
У цю мить голошиїй півень тітки Спиридонихи залопотів крильми і підніс до небес свій зіпсований баритон. Це кукурікання було таке пронизливе і нестерпне, аж поранений раптом розплющив очі, і його погляд ураз прояснів. Якийсь час Стоян дивився на нас розгублено і здивовано, тоді різко зсунув свої руді брови і глибоко, болісно зітхнув.
Потім він відпив трохи кави, тремтячою рукою повільно витер губи, знову зітхнув і втурив погляд у Гроздана. Дивився на нього вперто і мовчав.
Від цього нерухомого погляду голова засовався, поворушив пальцями, жили на його короткій шиї здулись.
— Як усе це сталося, Стояне? — спитав він, намагаючись іще дужче пом'якшити свій і так м'який голос.— Хто це з тобою зробив?
Ми всі не зводили очей з пораненого, чекали, затамувавши подих.
Стоян трохи підвів голову, і брови його знову зійшлися.
— Це, бай Гроздане, сталося неждано-негадано! — Він облизав посинілі губи і глибоко зітхнув.— Побажав мені на добраніч і пішов. Я шукав у кишені сигарети і не помітив, як він повернувся... Була така буря — хіба почуєш!