«Перевірте, чи була або є серед болгар, мешканців Англії, особа на прізвище Ічеренський. Чекаю інформації про нього та його родину. Дуже терміново. Кінець».
Сховавши радіостанцію, Авакум присів на ліжку, щоб скласти план роботи на завтра.
Надворі завивав вітер, гілки сукуватої сосни тихо стукотіли по шибках.
Прокинувся Авакум у такій самій позі — обіпершись об стіну, одягнений, взутий. Подивився на годинник — наближалася друга година ночі.
Навпомацки знайшов плащ, розчинив обидві стулки вікна й обережно переліз на товсті соснові гілки. Потім, причинивши вікно, повільно поліз униз, захищаючи очі від глиці.
Він пішов не до хвіртки, а попрямував стежкою, яка вела до перелазу через колючий тин.
Вийшовши на вулицю, постояв хвилю нерухомо і прислухався. Тільки вітер завивав між тинами та німотними будинками.
Пригадавши, що бай Марко Крумов якось розповідав йому про дім, де жив Боян Ічеренський, Авакум рушив на південь. Ступивши кроків двадцять, він опинився на широкій поперечній вулиці, яка йшла повз Ілчів шинок і зливалася з дорогою на село Ликіте. Відлічивши чотири будинки з правого боку, підійшов до п'ятого. Тут, за високим цегляним муром, жив Боян Ічеренський. Марко Крумов казав, що геолог займає весь будинок сам, бо господарі його ще торік переїхали в Мадан.
Наблизившись до п'ятого будинку, Авакум раптом відступив. З темряви біля самого муру неначе з-під землі виріс легковик. Навколо пахло нагрітою гумою та бензином.
Авакум мало не прикусив губу. Навшпиньки, затамувавши подих, він підкрався до машини. То був відкритий джип, чотиримісний «вілліс».
У цегляному мурі зяяв отвір — людина, яка вийшла з «вілліса», залишила хвіртку відчиненою.
«Випередили мене»,— зі скрухою подумав Авакум. Ту ж мить він пробрався на подвір'я і подався назад, бо на верхньому поверсі за низеньким балкончиком світилось вікно.
Згадавши про запах нагрітої гуми та бензину на вулиці, він подумав: «Цей приятель щойно зайшов сюди».
Усе ще ступаючи навшпиньки і тамуючи подих, Авакум підійшов до вхідних дверей, злегка натиснув на ручку і подумки вилаявся: двері були замкнені секретним замком.
Він відступив на кілька кроків і безпорадно скреготнув зубами. Вп'явся пальцями в долоні і відчув, що серце розривається, наче його стискає якась величезна залізна рука.
Та це тривало лише якусь мить. За хвилину Авакум дістав із внутрішньої кишені плаща п'ятиметрову мотузку зі сталевим гаком і підкинув її вгору так, що вона зачепилася за тонкий дерев'яний карниз балкона. Потяг мотузку — вона трималася міцно. Він скинув черевики, схопився за мотузку і, впираючись п'ятами у стіну, поліз нагору. За хвилю Авакум був уже на балконі. Нахилившись, підкрався до вікна і глянув крізь шибку.
Ця ніч справді була ніччю великих несподіванок.
У кімнаті стояла в зеленій куртці та в хустці на знебарвленому русявому волоссі Вікторія Ічеренська. Власне, вона не стояла, а гарячково порпалась у середній шухляді дощатого кухонного стола, шукаючи щось. Ічеренська дістала купу виделок, ножів і кинула їх на підлогу. Потім засунула руку ще глибше, а коли витягла, в пальцях заблищала велика срібна чаша. Присунувши стілець, що стояв поруч, Ічеренська сіла біля столу і, поклавши чашу в поділ, затіяла якусь дивну гру, ніби полірувала верхній край посудини. А втім, Авакум не міг бачити, що робила Ічеренська, бо вона сиділа спиною до нього. Та ось жінка взяла зі столу ручку та аркуш паперу і, вмочаючи ручку в пляшечку та заглядаючи в поділ, написала кілька рядків. Кинувши ручку і виливши вміст пляшечки на підлогу, вона взяла олівець і дописала на тому самому аркушику ще кілька рядків. Засунувши аркушик у товсту книгу на столі, Ічеренська почала знов «полірувати» верхній край чаші.
Все те відбулося за якихось п'ять хвилин.
Вікторія Ічеренська підвелася, зняла з голови хустку, розіслала на підлозі і поклала на неї розкидані виделки й ножі. На цю купу поклала й срібну чашу. Зв'язавши все в клуночок, засунула його в шкіряну сумку, яку Авакум тільки тепер помітив на підлозі біля стола. Взяла сумку в ліву руку, а праву простягла до лампи.
Ту ж мить Авакум підскочив до поруччя балкона, переліз через нього, повис на мотузці й стрибнув на землю. Відчув гострий біль у ступнях та суглобах, але не зупинився — кинувся бігти через подвір'я і вискочив на вулицю. Огледів-ся, подумав і знов огледівся. З подвір'я почулись кроки. Він швидко підліз під машину.