«Яку справу ви маєте на увазі?» — спитав його слідчий.
Методій помовчав і посміхнувся.
«Думав одружитись,— і додав: — Для такого старого парубка, як я, це було б значною подією, про яку варто поговорити, правда ж?»
«Як ви можете пояснити свої постійні прогулянки в гори»,— спитав його слідчий.
Парашкевов відповів:
«Ходжу на полювання».
«На полювання беруть рушницю, а ви часто ходили без рушниці. Хіба можна ходити на полювання без рушниці?»
«Не можна, звичайно,— хитнув головою Методій,— але, крім полювання, я маю й інші інтереси».
«А саме?» — спитав слідчий.
«Вивчаю природу».
«Ви кажете, що вночі проти двадцять третього серпня вийшли на прогулянку і попрямували на схід від Момчилова. А свідки зустріли вас на шляху, що веде в село Ликіте, тобто ви йшли в напрямі, протилежному тому, який вказуєте. Навіщо ви нас вводите в оману?» — спитав слідчий.
«Це моя особиста справа»,— відповів учитель, стиснувша губи, і більше не сказав про це ні слова.
На другому допиті слідчий поставив звинуваченому таке питання:
«Торік у місцевості Зміїця під час перестрілки було вбито диверсанта Кадемова з села Ликіте. Ви знали цю людину?»
«Знав,— відповів Методій.— У нього було метке око і тверда рука. Був добрий мисливець».
«Ви часто ходили з Кадемовим на полювання?»
«Кілька разів зустрічалися в горах».
«Чи не пригадаєте, коли ви зустрілись востаннє?»
Парашкевов спокійно відповів:
«Здається, це було за рік до того, як він утік на південь».
«А коли ви бачились після цієї зустрічі?»
«Можливо, зустрілися б у день його похорону, але я полінувався йти в Ликіте»,— посміхнувся Методій.
Під час третього допиту слідчий спитав затриманого:
«Ви, громадянине Парашкевов, заперечуєте свою участь у нападі на військово-геологічний пункт. Але як ви тоді пояснюєте, що на розбитому склі знайдено сліди ваших пальців?»
«Коли б я був детектив, то задовольнив би вашу цікавість,— знизав плечима Методій Парашкевов. І, трохи подумавши, додав: — Є тільки одна версія — хтось узяв мої пальці, коли я спав. Узяв їх, пішов на пункт і розбив ними вікно. А потім повернувся і знову поклав їх на місце. А ви як думаєте?»
«Це несерйозно»,— промовив слідчий.
«Навпаки! Це настільки ж серйозно, наскільки серйозне ваше звинувачення проти мене!» — сердито глянув на нього Парашкевов.
Тоді слідчий звелів принести ампулу з хлороформом, рушник, недопалок сигарети і спитав його:
«Чи пізнаєте ви ці речі?»
«Як же мені їх не пізнати! — відповів Методій.— Ампула та рушник, безумовно, мої, бо я купував їх за свої гроші. А щодо недопалка,— він деякий час оглядав його,— то я не певен. Може, він і не від моєї сигарети. Усі недопалки схожі між собою, як близнюки».
«Прошу,— сказав слідчий,— про недопалок не турбуватись. Ми вже потурбувались, щоб його дослідили. Експертиза встановила на ньому сліди ваших пальців і вашого взуття».
«Тоді недопалок теж мій,— посміхнувся Методій.— Пригадую, коли я проходив повз пункт, то кинув сигарету десь недалеко від вікна, а що дув сильний вітер, то затоптав його, щоб не накоїти лиха».
«У вас чудова пам'ять,— сказав слідчий,— тому ви легко пригадаєте, як ваш рушник просочився хлороформом і опинився на голові старшини Стояна».
Методій Парашкевов довго мовчав.
«Прошу, кажіть!» — нагадав слідчий.
«З мого хлороформу,— сказав Методій,— того вечора не взяли жодної краплини, я дуже добре пам'ятаю поділки на ампулі і риску, до якої доходила рідина. Рідина залишилась на тому самому рівні».
«А хто, крім вас, може підтвердити це?» — засміявся слідчий.
Парашкевов знизав плечима і сам засміявся.
«Слухайте,— сказав він,— ця історія з моїм рушником справді цікава. Як і надзвичайно цікавий випадок з відбитками моїх пальців. Коли ви справжній слідчий, то повинні розгадати ці загадки — і для себе, і для мене. Проте якщо ви витрачатимете час на мою скромну персону, то, запевняю вас, даремно згаєте час і ніколи не дійдете істини».
«Поки що істина крутиться саме навколо вашої скромної персони»,— налякав його слідчий.
Помовчавши трохи, Парашкевов знову заговорив:
«За себе я не боюсь, бо в цій темній справі не брав ніякої участі. Є розумні люди, які встановлять це. Хіба в наш час можна засудити людину за злочин, якого вона не вчинила? Не примушуйте мене сміятись, прошу вас, бо я не з тих людей, які люблять сміх».