Між коминком і прилавком — двері, від яких лишився тільки одвірок. Звідси є хід у кімнатку із збитими низенькими лавами попід стінами. Лави вкриті старими, просидженими барвистими домотканими килимами, в яких переважає жовтий колір — широкі жовті смуги, облямовані червоними і синіми прямокутниками. Посеред кімнати стоїть довгий стіл зі скривленими ніжками. Світло падає крізь єдине вузьке, довгасте віконце, яке виходить саме на перехрестя. Оскільки корчма збудована на високому місці, через це віконце можна побачити навіть мінарет приземкуватої мечеті у Верхньому кварталі і значну частину шляху в село Ликіте.
До ресторану «Карабаїр» перейшла, звичайно, левова частка постійної клієнтури Ілчового шинку. У «Карабаїрі» було і радіо, і пиво влітку, і гаряча чорба на сніданок, і багато різних закусок до горілки.' Його відвідували шановані момчиловці, і він став чимось на зразок клубу кооперативного господарства, розбагатілого за останні два-три роки. У «Карабаїрі», як і в сучасній будівлі змішаної школи, момчиловці наче вбачали символ нового, що настало в їхньому житті.
Ілчів шинок, де колись вирувало життя, почав одразу ж занепадати. Він став самотнім, схожим на занедбану пам'ятку далеких і безповоротно минулих часів. Його відвідували здебільшого старики, кілька тихих п'яничок, а також час від часу лісозаготівники з Верхнього кварталу, які не могли звикнути до білих скатертин ресторану «Карабаїр».
Те, що Ілчів шинок безнадійно застарів, наче старий водяний млин на якійсь річечці, безсумнівно. Але всі знали, що в його бочках устояніше, міцніше, чистіше вино, ніж у «Карабаїрі». Тільки недосвідчені люди могли заперечувати цю істину. Марко Крумов, котрому сільський кооператив доручив господарювати в Ілчовому шинку, не визнавав ніяких м'ятних настоянок, лікерів та інших штучних напоїв, якими були заповнені полиці ресторану «Карабаїр». Проте Марко Крумов завжди тримав під прилавком кілька бутлів жовтої запашної, невідь звідки привезеної вогняної слив'янки, яка змушувала сивоволосих дідів згадувати свої молоді літа, а лісозаготівників з Верхнього кварталу — братися за ножі і світити, мов рисі, очима. «Карабаїр» пишався своїми стравами, але їм було далеко до фірмових страв Ілчового шинку: смаженого гіркого перцю, залитого олією та винним оцтом. Правда, і в ресторані подавали перець, але він був облагороджений — солодкий або трохи гіркуватий, тоді як перець в Ілчовому шинку нагадував язички зеленого полум'я, що вихоплювалося з самого пекла. Треба було мати язик, підшитий двома шарами шкіри, щоб не пустити сльозу від його неймовірної гостроти.
В Ілчовому шинку не було ніякої чорби та інших варених страв. Марко Крумов пригощав своїх незрадливих клієнтів жирною в'яленою бараниною, підігрітим на вогні солоним салом, яєчнею з цибулею та бринзою, смажив їм під накривкою вгодованих півнів.
А який на вигляд був цей Марко Крумов? Зовнішність його не мала нічого спільного із зовнішністю директора ресторану «Карабаїр». Той був худий, суворий, дивився недовірливо, наче мисливець, що сидить у засідці. Марко ж мав чималий живіт і червоні юнацькі щоки, хоч йому перейшло за п'ятдесят. По-гайдуцькому закручені вгору вуса робили його червоне обличчя дуже молодим. А очі, які завжди лукаво посміхались, гнали тугу від людського серця і нагадували, що на цьому світі, крім турбот, є ціле море втіх і веселощів. Уявіть собі чоловіка з посивілим волоссям, що стало дибки, мов щетина, з величезними волосатими, голими до ліктів руками, у фартусі, який ніколи не буває білим, і перед вами постане господар Ілчового шинку.
Як я любив цю стару халупу! Звичайно, не за гіркий перець, від якого хотілось ревма ревіти. Я ковтав ці зелені вогники через силу, тільки щоб достойні відвідувачі Ілчового шинку не дивилися на мене глузливо й зневажливо. Жовта слив'янка мені теж ніколи не подобалась, а в'яленої баранини я взагалі не терпів. Проте вино, не стану кривити душею, мені подобалося. Так, і вино, і смажені півні мені подобалися і подобатимуться завжди, хоч це і не до лиця такій статечній людині, як я. Я перечитав багато літератури і ні в кого з ветеринарних лікарів не виявив нахилу до вина та смажених півнів.
Та однаково — коли б у Ілчовому шинку були тільки лимонад і гіркий перець, я все одно ходив би туди. Що мене там приваблювало — і досі не знаю. В обох кімнатах завжди було якось похмуро, сумно і глухо. Але в коминку потріскував вогник, стрибали язички полум'я, і я часто, сівши на дзиґлику біля вогнища, перемішував палицею попіл. Це було дуже приємно, особливо восени та взимку. Я слухав, як шепотів вітер у димарі або завивала снігова хуртовина, і думав про все на світі. Насамперед, як ветеринарний лікар, я думав про корову Рашку — гордість нашого кооперативного господарства. Але в моїй голові проносилися й інші думки. Перед очима поставала то резедова шаль лікаря Начевої, то її вії, на яких одного разу я помітив сніжинку. Інколи мені здавалося, що десь біля мене, теж навпроти вогню, сидить на дзиґлику істота в білому платтячку і простягає руки до жарин. Я ясно бачив ці маленькі білі руки, простягнуті до вогню, і мені ставало смішно. Було чого сміятися, звичайно. Хіба ж не сміятимешся від такої картини — дівчина в літньому білосніжному платті сидить навпроти вогню з простягнутими руками. Коли б на її плечах була резедова шаль, наприклад, а під шаллю — жовтий, з високим коміром пуловер, який носить лікар Начева, все було б гаразд, і я не сміявся б... Та й взагалі я більше думав би, напевне, про нашу Рашку, бо вона давала рекордний надій молока, і ми цим дуже пишались.