— Що примусило вас вирушити в цю подорож, Едварде? Ви, напевне, не захотіли пропустити цей знаменитий рейс?
— Ну, справа не в цьому, шановна графине. В Америку мене кличе обов'язок, робота.
Графиня Розес поглянула на нього з усмішкою.
— Робота! Як це мило звучить з ваших уст!
— Цілком серйозно. Я мушу зайнятися нашими володіннями.
— Прекрасне рішення! Але як ви встигаєте? Буваєте в усіх салонах і все-таки маєте час ще й для роботи. А втім, у ваші роки!.. Мій чоловік тільки тепер узявся за справи.
Вони саме проходили повз магазини, що утворювали цілу вулицю — одно з багатьох чудес цього казкового корабля. Сліпуче виблискували вітрини, в яких досвідчені руки продавців востаннє наводили порядок. За склом були виставлені численні сувеніри — від перламутрових «Титаніків» різних розмірів до золотих браслетів у вигляді рятувальних поясів з написом «Титанік». Вони призначалися для жінок як згадка про участь в рейсі на рекорд. Поряд на чорному оксамиті лежали коштовності: брильянти, перли незвичайної краси. І квіти, скрізь квіти, море троянд і тюльпанів усіх кольорів та відтінків, білого бузку, ніжних нарцисів, пишних орхідей. Повітря, задушне і важке, як уночі в тропіках, п'янило.
Тут Едвард оддалік помітив Бетті. Вона стояла поряд з братом біля ювелірного магазина і розглядала коштовності у вітрині. Кашбарн посміхався. Помітивши Едварда і графиню Розес, що наближалися, він узяв Бетті під руку і перевальцем, як качка, пішов далі, тягнучи за собою сестру. Бетті була бліда, але очі її сяяли. Вони пожадливо вбирали в себе розкіш не знаного досі світу. Кашбарн щось говорив їй. Він був схожий на справжнього джентльмена. Всі думали, що це батько й дочка.
Едвард пильним поглядом проводжав їх і неуважно слухав свою даму.
— Хелло, графиня Розес! — пролунав раптом над ним гучний голос.
Едвард здригнувся. Поряд стояв чоловік такий великий на зріст, що, глянувши на нього, стрункий, тендітний Едвард відчув острах.
Велетень з червоним обличчям і сплутаною гривою сивого волосся сміявся, причому сміялося в ньому все: широкий рот із золотими вставними зубами, товста шия, богатирські плечі, велике обвисле черево, навіть руки в кишенях штанів і ті, здавалося, сміялись. Цей незнайомий у просторому картатому костюмі, на думку Едварда, був просто жахливий. «Американець!» безпомилково вирішив лорд. Більше він нічого не встиг подумати, бо над ним знову голосно пролунало:
— Це чудово, що ми зустрілися тут, графине! Я не знав, що ви їдете в Америку!
Обмінялися вітаннями. Графиня відрекомендувала Едвардові незнайомця:
— Містер Кеннеді з Техасу. Друг мого чоловіка.
— Дуже радий, лорде!
Волосата лапа Кеннеді схопила тонкі пальці Едварда, який витерпів цей потиск з гідністю, достойною свого тисячолітнього роду, і навіть посміхнувся крізь зціплені зуби.
До них підійшла місіс Кеннеді з дочкою — міс Мерджері. Вони ніяк не могли відчепитися од голландського ювеліра, що нав'язував їм свої товари.
На місіс Кеннеді, огрядній дамі з рудим волоссям, була модна сукня, що підкреслювала її пишні форми.
Дочка, навпаки, була тоненька й гнучка — цілковита протилежність батькам. Кожна рисочка її миловидного лялькового личка свідчила, що дівчина прожила тільки дев'ятнадцять безтурботних років. «Гарненька, — зробив висновок Едвард. — Шкода тільки, що очі в неї, наче незабудки».
Міс Мерджері, анітрохи не соромлячись, почала весело цокотіти. Мабуть, вона відчувала задоволення від того, що на очах у всіх по-дружньому розмовляє з лордом Хакслі. Подумати тільки, з самим лордом Хакслі! До того ж він був вродливим юнаком. Едвард помітив, як впливає на неї його особа, і посміхнувся. Міс Кеннеді зашарілась. «Дивно, — подумав він. — Маленька американка, виявляється, вміє червоніти!»
— Цей корабель здається мені казковим, — мрійно промовила дівчина. — Грандіозний успіх, просто… американський!
— Щиро вдячний, міс Кеннеді. Від імені Великобританії дякую вам, — відповів Едвард і вклонився.
— І ви переможете?
— Я?
— Ну, корабель, ваш корабель.
— У цьому немає сумніву. «Титанік» поб'є старий рекорд. Блакитна стрічка нам цілком забезпечена.
— Шкода тільки, що переїзд до Нью-Йорка все-таки ще й досі забирає багато часу. Я, признатись, не люблю подорожувати по морю. Наприкінці завжди скучно.
— Можливо, колись настане час, коли через океан перелітатимуть на якомусь повітряному кораблі або на цій новій літальній машині. Блеріо та брати Райт уже подолали канал на своєму апараті. А поки що ми повинні задовольнитися цим пароплавчиком. Сподіваюся, час на судні все ж не здається вам занадто довгим. Якщо дозволите, можу допомогти вам скоротити його.