Маленький чоловічок здивовано підвів брови, побачивши Едварда.
— Я просив вас не приходити сюди, доки я не покличу, — промовив Кашбарн незадоволено.
Едвард не звернув уваги на роздратований тон ювеліра.
— У мене до вас питання, містер Кашбарн.
— І його необхідно розв'язати негайно, всупереч всякій обережності?
— Так, негайно. Для чого взагалі ця обережність, ця таємничість?
— Ви не хочете робити того, що я від вас вимагаю, мілорде?
— Ні, хочу, але… Містер Кашбарн, браслет міс Кеннеді дуже коштовний?
Кашбарн примружив очі.
Звичайно, він коштував щонайменше п'ятдесят тисяч доларів. Чому ви питаєте про це?
Він коштував стільки?
— Боже мій, коштує, якщо вам так хочеться! — Кашбарн нетерпляче стукнув рукою по столу. — Чому ви питаєте про це?
— Я тільки-но бачив браслет у ювеліра Ван-Хуфта.
— Як він потрапив туди?
— Там потрібно відремонтувати замок.
— Так, це справді було потрібно. Ну й що?
— Містер Ван-Хуфт сказав, начебто брильянти в ньому несправжні.
Пальці Кашбарна швидко забігали вздовж годинникового ланцюжка. На обличчі в нього з'явилася поблажлива посмішка.
— Несправжні? Я бажаю містерові Ван-Хуфту, щоб усі його брильянти були такими ж фальшивими, як у браслеті міс Кеннеді.
— Виходить, Ван-Хуфт помилився? — невпевнено запитав Едвард.
Кашбарн хитнув головою.
— Помилився! Але облишмо це, лорд Хакслі. А втім… яка ваша думка?
Едвард одвів очі від допитливого погляду Кашбарна.
— Ви мовчите? — наполягав той.
— Коли б я не знав, що ви шанована й багата людина, містер Кашбарн…
— То що?..
— Тоді я подумав би, що за вашою «грою» криється нечиста справа. Зрозумійте мене правильно, прошу вас, ця думка мусила з'явитися неодмінно.
Кашбарн голосно засміявся.
— Ви говорите про нечисту справу? Ви, мілорде?
— Пробачте, містер Кашбарн!
Той заспокійливо кивнув.
— Я знаю, ви знатний лорд Хакслі. В мої наміри не входить робити вам неприємності. Проте варто нагадати: поки що ми перебуваємо на британській землі і, отже, підвладні британським законам.
Слова ці, немов батогом, стьобнули Едварда. Він здригнувся і опустив очі.
Кашбарн почав ходити по каюті, даючи йому час отямитись.
— Ну, вже одумалися? — нарешті запитав він. — Ви мусите ще раз допомогти мені. Завтра відбудеться великий бал на честь закінчення плавання, після якого ви принесете в мою каюту кольє місіс Хорткліф, і тоді ми квити. Ви одержите свої векселі. В очах Едварда блиснула впертість.
— Це вже занадто! Я повинен виставляти себе на посміховище з цією підстаркуватою вдовою?
— Ви досить розумний для того, щоб запобігти будь-якій образі й глузуванню з боку ваших супутників, — цинічно відповів Кашбарн. — Навіщо знову повертатися до старих помилок і сумнівів? Я ж не вимагаю нічого неможливого. До того ж місіс Хорткліф ще досить приваблива жінка, навіть для ваших років, мілорде.
Едвард стиснув кулаки.
— Ви користуєтесь моїм становищем, сер! Ви силуєте мене!
Кашбарн посміхнувся.
— Які страшні слова! Я думав, ви вдячні мені.
— Вдячний! Моя вдячність повинна виявитися у сприянні підозрілим справам?
Ці слова увірвали терпець Кашбарну.
— Вгамуйтеся, лорд Хакслі! Одне моє слово — і ви сядете під замок. Ви — дурень, я помилився у вас!
Едвард злякано відступив.
— Пробачте мою нестриманість. Але я не розумію…
— Не розумію, не розумію… — буркнув Кашбарн. — Сподіваюсь, ви все зрозумієте, коли залишите судно і вашому безтурботному життю настане кінець. Я ж даю вам можливість одержати гроші, стати незалежним. Хіба треба довго роздумувати над цим?
— Що сталося з браслетом міс Мерджері, з діадемою Аліси Гарднер? Що станеться з коштовностями місіс Хорткліф? — спитав Едвард.
— З ними щось сталося? Що-небудь станеться? — насміхався Кашбарн. — Цей Ван-Хуфт зробив вас божевільним. Раджу вам тримати свої нерви на мотузці!
— А якщо Ван-Хуфт розповість про все старим Кеннеді?
— Хай спробує! Та він побоїться торкнутися розпеченого заліза, щоб не позбутися пальців. А дочка ніколи не признається батькові в тому, що віддавала браслет як запоруку кохання.
— Міс Кеннеді зовсім не хотіла цього! — запротестував Едвард. — Вона дала мені обіцянку наступного панку прийти на тенісні корти точно в умовлений час.
Губи Кашбарна насмішкувато здригнулися.
— Хто повірить цьому?!
Едвард не знайшов, що заперечити. Він нічого не знав, але догадувався про все. Цей, на перший погляд, простодушний добряк з посмішкою на вустах, із спокійно складеними на череві руками насправді був дияволом. Він управляв людьми, які були йому потрібні, наче маріонетками. Ця думка збентежила лорда. Він вкладав у слова Кашбарна свій смисл, а не той, якого хотів надати їм цей старий негідник. Едвард повернувся і повільно пішов до дверей.