— Подумайте про місіс Хорткліф! — пролунав за його спиною холодний голос.
Теплий морський вітер гуляв на залитій сонцем палубі, де пасажири коротали час перед концертом. Довгими рядами вишикувалися шезлонги, запрошуючи відпочити й помилуватися чудовим весняним днем.
— Мілорде! — звідкись здалеку долинуло до Едварда. Він не звернув уваги і пішов далі. Але його покликали ще раз. Едвард обернувся, йому махав із свого крісла Домерж. Підсунувши складаний стілець, він приязним жестом запросив Едварда сісти поруч.
— Ви бліді, мов смерть, — сказав Домерж… — Хворіли на морську хворобу в цю чудову погоду чи одержали погану звістку, як майор Батт?
— Як майор Батт? — неуважно запитав Едвард.
— Хіба ви не знаєте?.. — вигукнув здивований Домерж.
Едвард заперечно похитав головою. Він думав, що йдеться про одну з пліток, які зараз його зовсім не цікавили.
— Наша радіостанція прийняла повідомлення про замах на президента США Тафта, — сповістив художник. — Усі на судні тільки про це й говорять. Можете уявити собі, як хвилювався містер Батт, доки, нарешті, не одержав радіограму, що з президентом нічого не трапилось. Майор Батт — ад'ютант Тафта.
— А той, що робив замах?
— Він арештований.
— Певно, божевільний.
— Це охоче стверджують в таких випадках, бо не хочуть називати справжньої причини. Якими безглуздими й безнадійними не були б акти насильства, вони все ж свідчать про те, що вогонь розгоряється. А він розгоряється в усіх куточках світу. Газети підтверджують це кожного дня. В Ірані знову розстріляли чотирьох «бандитів». «Бунтівники»-солдати підпалили Шанхай, і він охоплений пожежею. На Ленських золотих приїсках повстали робітники. Там таке напружене становище, що кожного дня може статися катастрофа. На прохання англійських концесіонерів російський уряд послав туди великий загін жандармів. Всюди страйки небачених досі розмірів. Скрізь напруженість, нервозність. Та ще й оця конкуренція в озброєнні між великими державами. До чого це призведе?
— Великобританії і великим націям нічого боятися, доки між ними існує угода, — зауважив Коннор, що підійшов до них.
Домерж скептично запитав:
— Ви вважаєте, що дипломатія — всемогутній засіб проти криз, містер Коннор? Боюсь, дипломатичним шляхом ми не зможемо врятувати того, що підлягає знищенню.
— Це звучить не дуже оптимістично, мосьє. Що ж, на вашу думку, поставлено на карту?
— Лад, при якому ми живемо. Не сьогодні-завтра він усе одно буде знищений.
Коннор збентежено кашлянув.
— З деякого часу у Франції захоплюються революційними ідеями.
— Не тільки у Франції, сер! Скрізь нове прокладає собі шлях, бо підвалини нашого старого суспільства підгнили, вони загрожують обвалитися. І обваляться, коли нове досить визріє. Погляньте навколо себе, придивіться критично до людей на цьому судні. Що ви бачите? Декаданс, пересичення, холодне честолюбство, тваринний егоїзм — і все це криється за силуваними посмішками. Винятки тільки стверджують правила. З такою ж божевільною посмішкою на устах був знищений ущент світ могутнього стародавнього Риму, з такою ж посмішкою слухали в 1789 році стук молотка на ешафотах.
— Буря 1848 року розсіяна. Паризька комуна повалена. Російська революція 1905 року потоплена в крові, — сказав містер Коннор.
— Ваша правда, — погодився Домерж. — Але що коли це були тільки етапи розвитку, сигнали, які ми повинні були зрозуміти? Кажіть, що хочете, а я певен: одного чудового дня ті, що внизу, наведуть порядок у житті. — Старий художник показав униз, в глибину корабля, де в задушливих, темних приміщеннях скупчилися понад тисячу чоловік. — Так, ті, що внизу, — це люди, які шукають кращого життя. І вони завбачливо віддалені од поглядів леді й джентльменів, що ніжаться на сонячній палубі, віддалені настільки, ніби їх і зовсім нема на світі.
Едвард не брав участі в розмові. Він дивився вдалину на сяюче море, проте прислухався до кожного слова сивого француза. Коли той закінчив, лорд Хакслі сказав:
— Світ ще належить нам, мосьє, і цей корабель — прояв нашої сили й могутності.
Домерж похитав головою.
— Це — корабель приречених. Поживемо — побачимо. Ви ще молодий, мілорде, і будете свідком цього. Однак досить невеселих пророцтв. Пробачте старому. Гляньте, місіс Хорткліф! Вона вітається з вами. Остерігайтеся таких жінок. Вони міцно тримають те, що потрапить їм до рук. — І він підморгнув Коннору.