Суддя завершив свою промову погрозливим застереженням: «Містере Трент, я зобов'язаний попередити вас: стережіться, щоб ми знову не зустрілися з вами тут».
Протягом тижня капітан ліквідував свою установу, продав котедж, бричку та коня і знову пішов у море на «Летючому шквалі». Він був досвідчений капітан, і судновласники були задоволені ним, однак недавній ореол бізнесмена залишив слід у його душі, і Трент усім розказував, що хоч він і простий моряк, але певний час був справжнім банкіром…
Його старший помічник Еліас Годдедааль був статурний (вище шести футів на зріст) велетень-вікінг, дужий, розсудливий, старанний, сентиментальний, а крім того, — любитель музики. Він без угаву наспівував якусь шведську мелодію, майже завжди сумну. Якось він заплатив дев'ять доларів, аби послухати Патті, а щоб послухати Нільсот, утік із корабля, позбувшись таким чином двомісячної платні. Він ладен був пройти десяток миль, щоб послухати гарний концерт чи побачити вартий уваги спектакль. На борту в нього були свої незмінні скарби: канарка, концертино і повний Шекспір в одному томі дрібним шрифтом. У нього був властивий скандінавам хист зближуватися з першого погляду: незвісна наївність надавала йому привабливості. Це був лицар без страху та докору, без грошей та надії будь-коли нажити їх.
Другим помічником був Голдорсен, що теж мав каюту на кормі, але харчувався, як правило, разом з матросами.
З усіх матросів тільки про одного відомі деякі живі риси — про Брауна, матроса з Клайда. Це був невисокий, кремезний чорнявчик з добрими собачими очима, дуже лагідний і совісний; приохотившись до спиртного, він перетворився на типового морського заволоку. «Одна, бачте, біда, — сором'язливо пояснював він Картью, — не можу я не пити. Ляж, знаєте, з дуже порядної родини…» Лист, що так сильно вплинув на Нейрса (читач, либонь, це пам'ятав), був адресований саме Браунові. Така була команда судна, яке своєю появою вселило таку радість у серця потерпілих. Знесилені безсонними ночами, вони від самої думки про близький порятунок втратили самовладання. У них тремтіли руки, очі сяяли, вони сміялись і кричали, як діти, а потім почали збиратися. Хтось насвистував «Похід через Джорджію», інші то пакували свої речі, то знову сміялися й кричали під акомпанемент цього мужнього маршу. Однак незворушний Вікс згасив загальний захват.
— Спокійно, хлопці! — сказав він. — Ми потрапимо на судно, про яке не знаємо нічого. У нас є скринька із золотом; її не приховаєш — надто важка. А що, як їм не можна довіритись? А що, як це пірати, на зразок Забіяки Гейса? Раджу краще перевірити наші револьвери.
У всіх, крім Гемстеда, була зброя, і всі поспішили зарядити її й покласти в кишені, а потім так само радісно докінчили пакувати речі. Сонце стояло зовсім низько над небокраєм, бриг рівномірно здіймався й опускався на хвилях, потерпілі спустили на воду вельбот і, збуджено вигукуючи, запрацювали веслами, прямуючи до виходу з лагуни.
Віяв свіжий вітер, з моря йшла супротивна хвиля. В обличчя веслярам били бризки.
Вони побачили англійський прапор, що маяв на вітрі, команду, що з'юрмилася біля борту, кока в дверях камбуза, а на юті — капітана в тропічному шоломі, з біноклем у руках. Кожен удар весла наближав потерпілих до колишнього життя, рідного матроського товариства, надійного прихистку на борту судна, і вони зовсім збожеволіли від радості.
Вікс упіймав кинутий у вельбот кінець каната, і кілька дружніх рук допомогли йому піднятись на борт.
— Капітан, якщо не помиляюсь? — мовив він, звертаючись до суворого літнього чоловіка в тропічному шоломі.
— Капітан Трент, сер, — відповів той.
— А я капітан Керкап. Ми з сіднейської шхуни «Багата наречена», що втратила щогли у відкритому морі двадцять восьмого січня.
— Ай-ай-ай! — сказав Трент. — Ну що ж, тепер з вами все гаразд. Ваше щастя, що я побачив ваш сигнал. Адже я навіть не гадав, що ми пливемо так близько від цього жахливого острівця, — мабуть, нас підхопила південна течія. Коли я сьогодні вранці вийшов на палубу, то подумав, що на обрії горить якесь судно.
На вельботі домовилися, що Вікс підніметься перший і розвідає обстановку, а решта потурбуються скринькою та грішми.
За борт спустили талі, потерпілі міцно обв'язали канатом дорогоцінну скриньку і дали команду піднімати. Але несподівана вага виявилась непосильною для однієї людини, на допомогу кинулось ще двоє, і це привернуло увагу Трента.
— Стоп на талях! — вигукнув він і звернувся до Вікса: — Що там у вас? Я ще не бачив таких важких скринь.
— Там гроші, — відповів Вікс. — Монети.
— Що? — перепитав Трент.
— Золоті монети, — уточнив Вікс. — Ми їх забрали зі свого судна.
Трент уважно зиркнув на нього.
— Спустіть скриню назад у вельбот, містере Годдедааль, і не підніймайте вельбота, а пришвартуйте його до корми.
— Єсть, сер! — відповів Годдедааль.
— Що сталося? — спитав Вікс.
— Та, нічого, — відповів Трент, — але погодьтесь, не так часто трапляються посеред океану шлюпки, повні золота, ще й з озброєною командою, — він показав на відстовбурчену кишеню Вікса. — Ваш вельбот перебуде за кормою, а ви спуститесь зі мною в каюту і все розкажете.
— Ну, коли так… — відповів Вікс. — 3 журналом і документами у мене повний порядок, тут не підкопаєшся.
І, гукнувши товаришам, щоб вони спокійно зачекали, він спустився за капітаном Трентом до нього в каюту.
— Сюди, капітане Керкап, — сказав той, — і не ображайтесь на мене за обережність, я не мав наміру ображати вас: після цих китайських річок нерви завжди здають — тільки й того. Просто я хочу впевнитися, що ви — саме той, за кого себе видаєте. Це мій обов'язок, сер, і ви на моєму місці вчинили б так само. А крім того, я ж не завжди був капітаном, а був також банкіром, а це заняття теж привчає до обережності.
Трент із сухуватою, діловою гостинністю поставив на стіл пляшку джину, і капітани випили за здоров'я один одного. Потім Трент переглянув суднові документи, дуже уважно вислухав оповідь про Топеліуса і торговельну операцію, і його підозри врешті розвіялись; та за мить він глибоко задумався й кілька хвилин сидів байдужий та непорушний, барабанячи пальцями по столу.
— Ще питання? — не витримав нарешті Вікс.
— В цій лагуні можна кинути якір? — несподівано спитав Трент, наче Вікс натиснув якусь пружину.
— А чого ж, — відповів Вікс. — Є кілька обмілин, але взагалі місцина досить пристойна.
— Я хочу зайти в цю лагуну, — сказав Трент. — В Китаї я поставив новий такелаж, його треба підтягти, бо я побоююсь за щогли. Гадаю, до завтра впораємось. Ви, либонь, не відмовитесь допомогти нам?
— Ну звісно! — відповів Вікс.
— Отже, домовились, — закінчив Трент. — Витратиш хвилину — заощадиш годину.
Вони повернулись на палубу. Вікс оповістив своїх товаришів по намір капітана. На бригу поставили фор-брамсель, і «Летючий шквал», ведучи на буксирі вельбота, що танцював на хвилях, швидко пройшов вузькою протокою і ще до восьмої години кинув якір біля острівця Середній Брукс. Команда «Багатої нареченої» піднялася на борт, усі поснідали, речі потерпілих підняли на борт і склали на шкафуті, і почалась перевірка такелажу. Робота тривала від ранку до вечора, і команди обох суден змагалися між собою в силі й майстерності. Обід улаштували на палубі: офіцерам — на кормі, а матросам — на носі. Трент був веселий, він розпорядився видати всім матросам грогу, а офіцерам поставив пляшку вина й повідав гостям численні подробиці своєї фінансової діяльності в Кардіффі. Він сорок років провів у морях, п'ять разів потрапляв у корабельні катастрофи, дев'ять місяців просидів у в'язниці якогось злого раджі, бував під обстрілом на китайських річках. Але єдине, чим він пишався і що йому видавалось вартим оповіді — його кар'єра лихваря в нетрищах приморського міста.