кухля поменше, що знайшлись тут же, і що хоча б на вигляд
несли меншу небезпеку заразити герпесом, коронавірусом, кишковою паличкою, свинячим грипом, еболою та іншими
радощами, що могли водитися в нашому тимчасовому притулку. Я ніколи не знав, куди дійдемо в своїх словесних блу-каннях по минулому, майбутньому, питаннях віри, пошуках
Бога, смаків у дівчатах, пережитих романів, сексу, мрій, перспектив і взагалі всього, що відволікало від очікування наступної зміни на складі й кінця безкінечної польської зими, що поставила наші життя на паузу.
Із тих розмов ти багато чого про мене дізналася. Напевно, більше, ніж будь-хто, з ким мені довелось ділити періоди
свого життя. Хіба що за одним тільки винятком.
І ти точно повинна знати, що я ніколи особливо не вірив в езотеричні матерії: Діда Мороза, магію, Бога, верховен-ство права, Пенсійний фонд України чи систему соціального забезпечення. І 24 роки життя в нашій державі показали, що в більшості випадків я мав таки рацію.
А от у що вірю, так це в людську схильність міфологі-зувати закономірності, які не розуміємо. А тому й хочу —
навіть не так — тому мені потрібно поділитися тим сном.
29
Знаю, про що ти подумаєш: «Які ще сни, дядя? Ти що, зі що-гли на своєму кораблі впав? Краще би про життя розказав: яку подругу зустрів, де побував, що цікавого робив». І знаєш, я з тобою абсолютно погоджусь. Я і сам не дуже жалію
людей, що розпинаються про свої сни. По-доброму, якщо
вже ти не моя мати, не мати моїх дітей або ми хоча б не спи-мо разом, розповіді «а що мені сьогодні приснилося і щоб
це могло значити» краще залишити при собі. Але… мені
страшно. Страшно, що я втрачаю розум. І менше за все хотів би про це розповідати їм. Розповісти про це я можу тільки тобі.
Наш світ розвалився у ядерній війні. Не залишилось
ні країн, ні урядів, ні армій — нічого. Ми живемо на залиш-ках цивілізацій, намагаючись добути те, що ще не було по-ховано під метрами і метрами радіоактивного пилу і піску, вичищаючи залишки продуктових складів, магазинів та тер-міналів, яким пощастило бути подалі від ядерних «грибів».
Коли закінчились і вони, нам поталанило натрапити на під-земний бункер, що за щасливим збігом обставин був облаш-тований усім необхідним для виживання: резервуари з водою, теплиці, генератори, запаси палива, їжі та води. Нашій
маленькій групі цього б вистачило на роки. Нас було чотир-надцять, і не сказати, що ми дуже близькі — ми зустрілися во-лею нещастя і майже не розмовляли — люди ці були не дуже
говіркі, якщо чесно, та й хто ж їх звинувачує, зрештою, післяа-покаліпсису. Але спільне виживання дуже швидко зносить усі
бар’єри. Тож я відчував, ми будемо тут щасливі. Життя на новому місці йшло своїм ходом, ми дуже швидко обживалися, досліджували нові частини бункеру. Ну як досліджували —
робив це здебільшого я. На місці мені ніколи не сиділося.
І все було б добре, і життя йшло як завжди, якби не по-стійний сморід, що кожного дня ставав нестерпнішим. Ігно-30
рувати це було вже неможливо, і залишалось або знайти джерело і усунути його, або покинути так добре облаштоване
місце. Останнє, звичайно, за даних умов, зовсім не варіант.
Я почав досліджувати кожен міліметр нашого притулку і ось, на четвертий день пошуку, знаходжу люк до ще одного підземного ходу. Хід настільки глибокий, що як туди не світи лі-хтарем, роздивитись що-небудь майже неможливо.
Мої компаньйони, звичайно, йти туди навідріз
відмовляються.
Вони взагалі люди доволі апатичні. Завжди доводиться
ходити у вилазки самому. Я спускаюсь униз. Система підземного каналу для води виводить мене в іншу, та ще в одну, і так
до тих пір, поки я не збиваюсь з рахунку. Дідько!
Я точно заблукав. Так тут і помру, в цих підземних коридорах. Ніхто навіть не піде за мною.
І тут один із коридорів підземного лабіринту виводить
мене у велику білу залу. Освітлена десятком прожекторів, вона не зберігає в собі нічого, окрім компактно розставле-них шафи з книгами та дивану. Меблів сюрреалістично мало, і вони занадто маленькі для такого місця. Наче хтось пофар-бував у білий і переніс меблі з моєї квартири на цілий по-штовий склад.
Я не одразу її помітив — дівчину на дивані. Вона спить
чи?.. Перш ніж подумати, вона розплющила очі й кинулась
на мене. Трохи обличчя мені все не подряпала. Я скинув
її з себе і, придавивши зверху, закричав: «Заспокойся! Я нічого тобі не зроблю! Тільки заспокойся!»
Халепа! Я навіть не впевнений, що вона мене розуміє.
— Добре-добре, — раптом заговорила вона. — Тільки злізь з мене,
Я аж закляк.
— Злізь з мене, будь ласка, — повторила вона.