31
— Ой, вибач, — нарешті відповів я і виконав її прохання. — Просто не очікував, що ти…
— Що я що? Не здичавіла?
— Ну, типу того. Ти тут сама?
— Ми всі тут самі, — невдоволено відповіла вона.
Вона вивела мене з підземних лабіринтів до нашого нового дому. Всі інші якраз знову посідали вечеряти. Насправді ве-черяли вони чи снідали, ніхто не знав, адже сонце давно було
закрито непроникною хмарою радіоактивного пилу і ми просто умовно домовилися, що отакий прийом їжі буде вважа-тися сніданком, другий — я пропустив, а ось цей, вже третій, а значить, вечеря. Я якраз зголоднів і дуже зрадів, що поспів
вчасно. Шкода тільки, джерело смороду віднайти не вдалося.
Мої компаньйони навіть не здивувалися новій особі.
Тільки глянули на неї і продовжили шкрябати вилками ден-ця своїх бляшанок з консервами хтозна якої давності.
— Вони завжди були такими? — здивовано питаєть-ся моя нова знайома.
— Та скільки їх знаю. Апатія — далеко не найгірше, що з людьми можуть зробити такі умови життя.
— І тобі нормально?
— Краще вже так, ніж самому.
Дівчина почала жити з нашою групою. Перша, хто почала виходити зі мною на поверхню. І єдина, хто готова була
ризикувати своїм життям заради мого. Дні швидко перели-вались у тижні, а ті, своєю чергою, у місяці.
Ми проводили майже весь час разом і, логічно, ставали
дедалі ближче. Єдине, що мене хвилювало, це повне ігнорування нею будь-кого іншого з нашої маленької комуни. Вона
навіть за одним столом з нами не їла.
Врешті-решт я вирішив щось із цим зробити. Зібрав
усіх у великій залі — там, де ми зазвичай і трапезували. Тоб-32
то займались найважливішою річчю, разом зі сном та зби-ранням припасів. Життя в цей час стало доволі примітив-ним, що тут скажеш.
Я зібрав усіх і підлаштував усе так, аби моя подруга
з’явилася на цю «інтервенцію». Вона увійшла в кімнату
і ввімкнула світло.
— Блядь! — від несподіванки зойкнула вона, і пере-вівши подих, додала: — Що тут, чорт забирай, відбувається?
— А ти не бачиш? Ми проводимо інтервенцію.
— Що проводиш?
— Не я, а ми. Чому ти ігноруєш інших?
— Ігнорую? — повільно повторила вона і обвела поглядом кожного присутнього в кімнаті. — Може досить? Пішли краще у вилазку вже.
— Почекай, з цим треба щось робити. Це питання нашого виживання як групи.
Дівчина втупила свій погляд в мене, наче знову побачила вперше. В сповільненій зйомці я дивився, як розширились
її очі, як губи викривились у щось схоже на посмішку. Простір
величезної зали доверху заповнився її істеричним реготом.
— Ти серйозно? Як можна бути таким сліпим? Подивись ти вже на них! Заглянь в обличчя своїм дорогим друзям!
Вона схопила ніж і жбурнула його. Менш ніж за секунду він пролетів через кімнату і встромився у очницю жінки, що сиділа поруч зі мною. Пройшовши крізь голову, ніж
акуратно виглянув з її потилиці.
Мій подих перехопило. Не вистачало повітря, аби навіть закричати.
— Подивись на неї! — продовжувала моя супутниця, підійшовши ближче. Вона м’яко провела холодною долонею
по щоці й різко повернула мою голову в бік нещасної. Вона
вочевидь була мертва.
33
Чому ж інші нічого не роблять? Чому не намагаються
допомогти? Зупинити її? Та хоча б просто втекти?
І тут я почав помічати… Шкіра… сірі шматки гнилої
шкіри нещасної звисали з виблискуючого білим черепа.
— Як?
— Тепер розумієш? — відпустила мою голову супутниця, провівши рукою по моєму волоссю, наче пестячи до-машню тваринку. — І він мені інтервенцію думає влаштовувати! Ух ти мій дорогий псих!
— Як ти це зробила?
— Ти псих, а не ідіот, не прикидайся — все ти вже повинен зрозуміти.
— Давно вони… такі?
— Вони завжди такими були, мій милий.
— То це не ти зробила?
— Про що ти, мій милий? Не можна вбити те, чого
не існує.
Не розуміючи, про що вона, я озирнувся на тіла позаду
мене. Ні компаньйонів, ні жінки з пробитою головою, тільки я і моя подруга у великій білій кімнаті.
— Нас тут тільки двоє? — здивовано спитав я.
— Кого це — нас? Та й де — тут? Пора вже зазирнути
в обличчя реальності, мій друже: нема тут нікого. Нічого тут
немає. Окрім, можливо, мене. А ти зараз вмираєш під завала-ми свого будинку, рознесеного ракетою. Або стікаєш кров’ю
у траншеях під Бахмутом. А можливо, тобі взагалі повідри-вало ноги і лікарі зараз вирішують, чи варто продовжувати ту агонію, що тобі доведеться називати життям. Сморід, що ти відчуваєш весь цей час. Це не сморід бункеру. І не мер-ці. Це гниття твого власного тіла.
І поки вона говорила це, я проживав кожен момент її розповіді й у кожен момент вірив, що саме це, це моя реальність