34
і насправді це і відбувається зі мною. Нарешті я закричав, щосили, так, як не кричав відтоді, коли крик був єдиним можливим способом вплинути на навколишній світ…
Прокинувся у власному ліжку, на другому поверсі кабіни Буфе-стюарда. Хтось кричав. Я. То кричав я. І прокинувся від власного крику. У дві тисячі двадцять другому році.
— Не хвилюйся, — чийсь гарячий подих лоскоче вухо, поки блідо-білі пальці повільно проводять по моїй щоці.
Щоб я не робив, не можна дивитись назад, думав я і навіть
не ворушився. — Я допоможу притупити біль, головне —
віддайся фантазії, не повертайся у реальність. Вона значно
страшніша за все, що ти можеш побачити тут.
Дзвінок будильника. 20:20. За десять хвилин мені потрібно бути на роботі. Я розплющив очі та ще довго лежав, прислуховуючись до власних відчуттів. «Це тіло моє, я —
справжній і все навкруги реально. Нікому і ніколи я контроль не віддам, — прошепотів у темряву. — Чуєш, я знаю, що це реальність».
І чим більше я шепотів, тим більше сумнівався у прав-дивості своїх слів. Невже я божеволію?
Я встав з ліжка, набрав у долоні води і вмив обличчя, зі-терши з себе залишки кошмарів, і вирушив на роботу, де шум
тарілок та кисло-солодкий запах переведеної їжі відроди-ли в мені реальність. Починався мій перший робочий день.
Глава 4
Закоханість від байдикування. Жовтень
І знову привіт, Л.!
Не уявляєш, яким щасливим я був, побачивши твого листа! Сто років сумував за нашими переписками і, особливо, 35
лікувальними ментальними піздюлями, що часом ти мені ви-писувала, і які так мені бувають потрібні.
Шкода, що пишу тобі тільки тоді, коли мені вони так необхідні, але зараз якраз такий випадок. Сподіваюсь, ти не проти знову по-дружньому пояснити мені, чому я ідіот. На кораблі вже три тижні. Двадцять два дні, якщо бути точним. Люди
тут дні не рахують. Кажуть: так час плине повільніше. Але мені
від цього простіше. Рахую, скільки тут пробув, скільки країн
проїхав, зі скількома дівчатами був близький. Так, наче ці числа визначають хто я. Наче зберігають від втрати себе.
За ці три тижні життя знову врослося в ці дев’ятнадцять
поверхів кают, коридорів, ресторанів, фуд-кортів, буфетів, казино, дитячих центрів, бібліотек, кінотеатрів та всього, що тільки
можна було б запхнути на чотиристаметрову посудину, аби три
тисячі людей і півтори тисячі працівників не сильно замислю-валися, нащо вони взагалі теліпаються в цій величезній чашці
Петрі посеред Атлантичного океану. Поступово починаю за-бувати про існування світу за межами цих металевих стін. Розумію, що він є, але відчуваю його як щось нескінченно далеке, ніяк не пов’язане з моїми днями і ночами. За останній тиждень
я думав про дім не більше, ніж ти про погоду на Венері. Світ корабля став єдиною даністю: я давно перестав питатися, чому
тут не існує тринадцятого поверху або кабіни. Будь-якої кабіни: ні хоч сто тринадцять, ні хоч чотириста тринадцять — такого номера в кінці не стоїть взагалі. Навіть на корабельних те-лефонах. Не питаюсь, чому наш супервайзер змушує посеред
ночі красти ганчірки з комірчин рум-стюардів. Чому би просто не замовити нові? Це ж матеріал, необхідний для роботи, не продаємо ж ми його наліво. І чим більше ми їх крадемо, тим
з більшою вигадкою стюарди їх ховають, допоки в якийсь момент це не перетворилося на квест кімнату з пошуком захо-ваних ключів, відволікання уваги інших працівників, стоян-36
ня на стрьомі і обшуку, постійного обшуку темних комірок
з ліхтариком у руках. Я досить швидко звик і до цього. Це навіть весело.
Єдине, що перші дні не йшло з голови, це фотографія
на чотирнадцятому поверсі, навпроти каюти А417. Кожен поверх з каютами прикрашений фотографіями у дорогих кар-тинних рамках, зробленими постійними пасажирами. Щонайменше так говорять підписи під ними. Однак ця фотографія
особлива — на ній Одеський оперний театр. Якісь дві вулиці
від квартири. І під фото підпис: «Види північної Європи».
Що? Яка ще, бляха, північна Європа? Це Одеса, чорт
би вас забрав! Україна! Навіть сторону світу неправильно
вказали!
Захотілось зірвати картину, забрати її до себе і виправити підпис. Хотілось розповісти про це комусь. Хоч щось, аби люди знали, що це наче іграшкова будівля в бароково-му стилі знаходиться в моєму місті, а не в абстрактній «пів-нічній Європі»
Так до кого можна звернутися? До метро-ді? Чи краще
до фото-департаменту? Може, спитати у власного супервайзера спочатку? Що ж робити?
Та я просто пройшов далі. Не зараз, треба спочатку до-ставити замовлення.