На кораблі ніколи не буває достатньо часу. І всі думки
відкладаються на потім. Поки не розчиняються у киплячо-му бульйоні однакових днів.
Так минули перші три тижні. Настав четвертий для мене
turn-around day — день, коли корабель повертається в по-чатковий порт і набирає нових гостей. А також нову, дешеву за місцевими мірками робочу силу. Я щойно скінчив свої
обов’язки і з відчуттям розслабленої безтурботності безпри-чинно вештався головним коридором для персоналу. Вони
37
тут називають його М1. В голові безконтрольно пропливали
плани на наступні дванадцять годин, коли раптом мій погляд
зачепився за маленький хвостик посеред коридору.
Низенька дівчинка з великими чорними очима і волос-сям, зібраним у смішний хвостик на макітрі, слухала вступну
інструкцію разом із десятком інших новоприбулих. Проходячи повз них, відчув тихий шум, і потім ніби хтось пере-мкнув канал в моїй голові, заглушивши всі інші сигнали думок, показуючи лише її личко крупним планом.
Вона ж мене навіть не помітила. Секунда, я проходжу
повз, і ось знову думаю, о котрій годині краще виходити в Маямі, чи варто брати таксі до центру і скільки годин серед цих не-ймовірних дванадцяти годин вільного часу залишити для сну.
Наче нічого й не трапилось. Не було ніякої перерви
у мовленні, тобі лише здалося.
Не думаю, що коли закохуєшся з першого погляду, сер-цебиття прискорюэться. Неправда, що починаєш думати
про своє кохання безперервно. Швидше, це схоже на вірус, що підчеплює і не помічаєш, поки не стає занадто пізно.
Наступні декілька днів я провів як зазвичай: вночі роз-носив їжу, робив заготовки, мив комірчини, поки думками
літав десь у можливому майбутньому, а днем вештався кораблем та читав.
Так продовжувалося, поки ми знову не прибули
до Нью-Йорка.
Від нудьги я багато спостерігав за людьми на кораблі
і помітив, що вони діляться на три основні категорії: ті, що справляються зі всім цим гімном за допомогою алкоголю (цих ти кожен вечір можеш знайти в крю-барі), ті, що займають свій вільний час постійними пошуками сексу (з цими
можеш і не пересіктись, якщо сам не шукаєш, але почуєш
про них обов’язково), і останні — хто намагався втекти з ко-38
рабля за першої ліпшої нагоди. І хоча іноді хтось відносив-ся одразу до декількох груп або ж переходив від однієї групи до іншої, принцип залишався незмінним.
Я зараховував себе до останніх і кожну можливу секунду
намагався провести за межами корабля. Але сьогодні, перед
тим, як кудись йти, мене потягнуло до крю-мес. Не те щоб
я хотів їсти, просто іноді, особливо тут, мене наче тягне в місця зовсім ірраціонально, без мети, аби просто відчути рух.
Наче таким чином втікаючи від темної тягучої нудьги
моєї кабіни. Я не мав якогось конкретного плану. Що я мав
робити? Візьму кави, круасанів, а опісля піду до кабіни, прийму душ, переодягнусь у звичні джинси та теплу сорочку з ке-дами, захвачу трохи грошей та вийду в порт. Ось тільки про-блему з IPM потрібно вирішити.
Міркуючи над вирішенням цієї проблеми, я зачепився ногою за дверцята величезного автомату для морозива. За майже місяць мого перебування тут я жодного разу
не бачив його працюючим. У відповідь я почув напрочуд ми-лозвучне «Hello!». Відчинилися дверцятка нижнього відсіку
машини для морозива, і з середини виринуло трохи почерво-ніле личко. Я її одразу впізнав. Та сама «дівчинка-хвостик».
— І де тепер тільки новачків не поселяють, — від несподіванки ляпнув я. — Сподіваюсь, не розбудив?
— Та ні, я від супервайзерів ховаюсь, не хвилюйся. Тут
це робити просторніше і зручніше, ніж у моїй каюті. І моро-зиво завжди під рукою. Не хочеш спробувати?
— Морозиво чи твою каюту?
— Обидва варіанти.
Ми обмінювалися смішливими поглядами, з останніх
сил стримуючи посмішки. Я вперше дивився їй в обличчя, хоча й трохи під незвичним кутом. Одне із тих облич, які приховують особливий секрет і змушують раз за разом
39
озиратися, коли пощастить пройти повз. Нечасто мені доводилось бачити такі вдома.
— Ну, я так не можу, — награно похитав я головою. —
Треба спочатку познайомитися з тобою ближче. Потім непогано було б вийти разом в порт — нагадати, як виглядає
небо. Боюсь, занадто довго ти в машині для морозива про-сиділа. А потім уже, як джентльмен, можу і до твоєї комірки
підселитись і морозива поїсти.
— Вау, чудовий план. А ти не обманюєш, ти точно
джентльмен?
— Мама так каже. Вона обманювати не буде.
— Віриш усьому, що каже твоя мама?
— Не моя — просто якась мама. Тут їх багато. Неда-ремно кажуть: чужих матерів не буває.