— Здається, так кажуть про дітей.
— Ні, діти мене поки не цікавлять.
— Твоя правда. Про дітей говорити ще зарано.
Та й куди ми їх в цій комірці запхнемо?
Повисла пауза на кілька секунд. У її очах мерехтів знайомий ще з одеських барів веселий вогник, коли невимушений
діалог перетворюється на гру у пінг-понг напівіронічними
фразами. Поки один із гравців не спасує або не пропустить
свою подачу. Тоді переможений віддається на милість переможцю. Або ж залишається на одинці з прикрою ніяко-вістю та кислуватим присмаком жалю до себе. Це якщо
той, хто програє — хлопець або дівчина, в якій початково
і не були зацікавлені. Я чомусь подумав, що це наш випадок.
— То коли виходимо? — випалила вона і, здається, сама здивувалася від власних слів.
А я здивувався ще більше. Очікував трохи дурнуватого
діалогу, про який забуду в цьому ланцюжку однакових днів, а після час від часу мило з нею вітатимусь, поки намагатимусь
40
згадати, де ж ми встигли познайомитися. Замість того — фак-тично запросив її на побачення. Часом те, що під впливом
моменту вилітає з мого рота, для мене не менший сюрп-риз, ніж для оточуючих. Іноді навіть більший. Виявилось, я не один такий. Яке щастя!
— Я з радістю погуляю з тобою, — повторила
вже-не-така-й-незнайомка.
— Давай сьогодні чи завтра? О котрій годині в тебе
брейк?
— Завтра, з дванадцятої до четвертої.
— Прекрасно, — відповів я і вперше на цьому кораблі
щиро посміхнувся. — Даси мені свій What’sApp?
— Я надаю перевагу совам.
— Вибач, сови — тільки після третього побачення.
— Тоді What’sApp.
Обмінявшись номерами, я кинув ще якийсь дурнуватий
жарт на прощання, а вона засміялась — знову трохи сильніше, ніж він того вартував. І я побіг. Вперше я думав про щось
інше, окрім як заробити гроші й дожити до кінця контракту.
Проте проблема залишалася: під час цього круїзу мене, на моє звичне нещастя, було занесено до IPM. Спитаєш, що це таке? Навіть якщо ні, все одно ж напишу. Мене вне-сли до списку тих, хто в цей круїз виходити не може. Або
якщо корабель почне косплеїти Титанік, ми повинні не просто бігати і кричати в паніці. А бігати і кричати організовано.
Все ж таки ми професіонали.
Добре хоч що залишили шпаринку: своє місце в цьому
списку можна обміняти. Якщо тільки знайдеш того, хто по-годиться. «Та де ж тільки мені знайти таку людину», — бі-жучи металевими сходами, думав я. В роздумах розфокусував
зір, і хвилясті візерунки синьої фарби на підлозі здавалися
океанськими хвилями.
41
— Куди біжиш, Марк? — почув знайомий голос біля
свого вуха. Трохи не збив з ніг перуанську дівчинку, з якою
працював перших декілька днів у буфеті. Пам’ятаю, ми постійно посміхались один одному при зустрічі. Ще одна фаль-шива звичка, яку я набув на кораблі.
— О, sorry-sorry! Hello! How are you? — на одному диханні випалив стандартний «смол толк» про важкість корабельного життя і гіркість рису в крю-месі і, навіть не дозво-ливши їй нормально відповісти, додав навздогін: — Слухай, ти плануєш вийти в Халіфаксі?
Куточки її губ піднялися догори. На цей раз посмішка
стала трохи теплішою.
— Я б хотіла, проте маю всього дві години брейку…
довго гуляти не вийде та й…
— Тоді… могла би ти зі мною помінятися? Я в цьому
списку, а мені справді потрібно вийти, — перебив я її і одразу зрозумів, що зробив. Стало трохи соромно.
Вона втомлено видихнула і спантеличено подивилася
навколо, наче шукаючи когось.
— Нууу… добре. Зараз підемо?
— Навіть не уявляєш, як виручиш мене, — відповів я, поки ми піднімалися на шостий поверх, до офісу метроді.
Пройшло всього кілька хвилин, а я вже був вільний виходити з цієї плавучої тюрми, в яку сам себе запроторив.
— Дякую тобі… sooo mmuuuch, — протягнув я так, що аж сам собі не повірив. — І за те, що витратила частину свого брейку на мене, — я насправді вклав усю можливу
вдячність в те «thank you».
Тільки людина, що працювала на лайнері, зрозуміє, наскільки дорогими бувають вільні три хвилини, і що за п’ятнадцять хвилин можна завершити майже всі необхідні
для життя справи: сходити в душ, переодягнутись і навіть
42
не скажу поспати, але полежати із заплющеними очима ці-лих чотири хвилини.
— You are welcome. Have a good time there, — тихо відповіла вона. І, спускаючись, кинула трохи сумний погляд, зрозуміти який я тоді не зміг.
Зрозуміти його я зумію, тільки коли сам дивитимусь так
на ту, хто буде нехтувати мною. Чому ж мені постійно треба відчути все на собі, аби щось усвідомити? Так, подруго, важко жити, коли ти ідіот. Ще важче, коли ти це розумієш.