То був останній раз, коли я її бачив. Пізніше дізнався, що того тижня вона закривала контракт і то був її останній
шанс вийти в порт. Уже полишивши корабель, часто повертаюсь думками до того моменту і уявляю, що б було, якби
я вийшов гуляти саме з нею.
«Мене, до речі, Кайлою звати. На випадок, якщо
ти планував спитати», — дорогою до кабіни догнало перше повідомлення в What’sApp. Я вичекав хвилин двадцять, перш ніж відкрити і відповісти: «Планував. Просто нако-пичую теми для розмови у Халіфаксі. Але якщо вже почина-ємо цей захоплюючий діалог, мене, до речі, Марк». Після —
відправив кілька смайликів. Це ж так заведено спілкуватись
в інтернеті, щоб не видати себе за душнілу, яким я, безперечно, є? Але розкривати цього мені поки не хотілось.
«Я знаю». І підморгуючий смайлик вдогонку.
Прокинувся я від наступного повідомлення: «Привіт, я майже закінчила». На годиннику була 12:30. Я потер за-спані очі й напружив зір, аби розібрати написане.
«Зустрічаємось о 13:00 біля крю-офісу? Тільки не забуть
свій ламінекс», — позіхаючи, відписав я. Трохи подумавши, додав дужку в кінці, аби не віяло пасивною агресією. Цікаво, а вона хоч зрозуміє значення тієї дужки? Хіба латиноамерикан-ці використовують той самий інтернет-синтаксис, що й ми?
43
«Що таке ламінекс? Та картка з нашими даними? Мені
її поки не видали».
Ось ми і приїхали. Сектор приз на барабані. Чому так
завжди виходить, що варто мені хоч щось спробувати запла-нувати, то все летить під три чорти. Зате як нічого не плануєш — все йде не так і погано. Так і підмиває зробити не-правильні висновки і життя пустити на самоплив. А може, я, того не помічаючи, так і зробив, а сам тішу себе ілюзіями.
«Це проблема?» — мої роздуми перервало наступне
повідомлення.
«Та не те щоб. Просто вийти вже зможемо, як отри-маєш ламінекс. Без нього ніяк». Усміхнений смайлик з кра-плею поту для виразності й дружелюбного тону. Кожен раз, як потрібно використовувати інтернет-пунктуацію, відчуваю
себе шестидесятирічним дідом, що вперше відкрив для себе
магічний світ Фейсбуку. «Не хочеш поїсти?» — дописав.
«Хах, з роботи я так і не вийду. Зустрінемось у крю- месі
за півгодини».
Так, наскільки же одночасно одноманітним і різноманіт-ним може бути життя, подумав я. За дванадцять днів круїзу
я змінюю сім портів і шість країн. І все одно воно обертаєть-ся навколо одних і тих самих трьох-чотирьох місць на кораблі.
Невже, щоб я не робив і де б я не жив, воно буде незмінним на-бором тих самих ритуалів, а змінюватимуться лише декорації?
Я думав про це і дивився у вікно. З порту відкривався
до нудоти кінематографічний вид на статую Свободи. Те саме
відчуття кожен раз: скільки разів я все це бачив, хоч жодного разу тут не був. Чому я все ще тут? Чому роблю те, що роблю? Так часто запитаю про це, воно стало майже ритуалом.
Але у відповідь, як завжди — тиша.
— Не проти, якщо підсяду? — спитала вона і усміхну-лася мило, хоч і трохи награно. Здається, я зробив те саме.
44
— Завжди не проти. Підсідай хоч кожен день. Так, насправді, було навіть краще.
— Ну, почнемо сьогодні, а далі видно буде. Дуже шкода, що вийти не вийшло.
— Тож, залишилося тільки дочекатись наступного канадського порту.
— Чому саме канадського? Чому не в Нью-Йорку?
— В Нью-Йорку ніхто вийти не може. Аж до третього контракту. Бояться, що повтікаємо, як таргани в підсоб-ках, коли світло вмикаєш.
— І ти би втік?
— Уже рік як тікаю, — відповів я і показав на свій бейджик з ім’ям, під яким красувалася назва моєї крани. І поки
вона не почала мені співчувати або розпитувати про сім’ю, я тут же продовжив: — А в інших американських портах тобі
окрім ламінексу потрібен ще один папірець — І-95. От тоді
вже тебе будуть вважати за повноцінну людину. Наскільки
це можливо для крю корабля. Навіть американським повітрям подихати дозволять.
— А для канадського повітря воно не потрібно?
— Для канадського достатньо одного ламінексу. Ну, є ще одна програма, ArriveCan, де потрібно буде ввести свої
дані. Тобі супервайзер нічого про це не розповідав?
— Ні, — відповіла вона і посунулася до мене ближче. Так, що я шкірою відчув її дихання. — Можеш мені
допомогти?
Вона простягла мені свій телефон. Я відкрив Гугл Плей, вбив у пошук назву програми та почав її завантаження. Її подих ставав усе ближче, поки я не відчув приємну важкість
її плеча. Наче на екрані відбувалося щось надзвичайно важливе, вона не відриваючись заглядала в нього, спираючись
всім тілом на мою руку.
45
— Ти їй вочевидь подобаєшся. Ти б бачив, як вона тебе
очима їсть, коли ти не помічаєш, — зауважив Анрі, доїдаю-чи сніданок.