Кайла саме проходила повз і, як завжди, заманливо посміхнулась, але не підійшла. Вона ніколи не підходила, коли
поруч були інші. Особливо Анрі.
— Можливо, — відповів я, дивлячись, як вона своєю
дитячою пружною ходою зникла у коридорі до наступної
зали. — Але закінчиться це катастрофою. Я відчуваю. Занадто
вже схожа на мене. А з такими, як я, зустрічатися точно не слід.
У відповідь почув лише його «хм» і звук виделки, що б’ється об тарілку з картоплею і телятиною в часнико-вому соусі. Що не скажи, а жити з найбільш можливою роз-кішшю у вимушених обставинах так, як йому, не виходило
ні в кого. Я ж повернувся до своєї тарілки з рисом і м’ясом
невідомого походження, намагаючись заглушити непотріб-ні думки. Виходило не дуже.
Вона наздогнала нас у коридорі М1. Я саме повертався до своєї кабіни.
— Покажеш мені, де проходять тренінги? — погладжуючи мене по руці, спитала Кайла, наче за словами стояло
щось зовсім інше. Вона зовсім не помічала Анрі, що стояв
поруч, та іншу новеньку дівчину, з якою йшла. Я безпорадно подивився на свого друга. — Ти знаєш?
— Йдіть за мною, — сухо відповів він. Дивно, поруч
з нею Анрі веде себе зовсім по-іншому.
— На восьмому поверсі.
— То це крю-бар?
— Звичайно, тут усі дороги ведуть у крю-бар. Або
в офіс HR. Але ця дорога зазвичай остання.
Кайла і її подруга мовчали, наче й не чули цього діалогу.
Теорія «культурного ігнорування» Петра Штомпки: ми при-46
ймаємо правила гри у потрібні моменти і вдаємо, наче не чуємо
розмов, які нас не стосуються. «Таке собі ввічливе ігнорування», — спало мені на думку. Чого тільки не вискоче із пам’яті
після п’яти з половиною років навчання в університеті. Особливо, коли ці знання тобі ще жодного разу в житті не знадобились.
Ми вийшли з ліфта.
— Дякую, — м’яко провівши рукою по моєму перед-пліччю, сказала Кайла. Ми трохи відстали від інших і вона
тут же перетворилася на більш впевнену.
— Та я й нічого і не зробив. Це Анрі провів нас.
Вона лише відвела очі. Що такого він про тебе знає?
Чи може бачить те, чого не бачу я?
— Хочеш зустрітися після тренінгу?
— Побачимось, — лише відповіла вона і поспішила
за іншими.
За півгодини ми зустрілися на тому самому місці. Білі
двері в кінці коридору вели до відкритої палуби для працівників. Вона перебувала на носі корабля. Декілька тренаже-рів, не зрозуміло для чого там встановлених, басейн та ле-жаки недоречно розбавляли цю рафіновано романтичну
сцену і один з найкращих видів, доступних на кораблі. Дивно, як це місце віддали для крю. Напевно, технічні обмежен-ня або той факт, що вийти сюди можна тільки через підсобні приміщення і бар.
Я відчинив двері і, ледь торкаючись її спини, провів
Кайлу до перегородки, що відділяла нас від польоту вниз, у безмежні глибини океану.
— Ти була тут раніше?
— Ні, це мій перший раз. Я дуже погано знаю корабель. Навіть крапки для тайм-контролю на деяких місцях
наліпила, аби в коридорах не губитись. Для кожного коридору свій колір.
47
— Серйозно? Покажеш мені?
— Ще чого, ти ж їх всі попереліплюєш!
— Ми так мало шляху пройшли, а ти вже так добре
мене знаєш, моя Гретель.
— Зважай тільки, аби нас в кінці не з’їли, мій Гензель.
— Головне, аби ми не з’їли одне одного.
Вона розсміялася. Мені так подобається її сміх, і все
одно я в нього ані краплі не вірю. Наче слухати накладе-ну звукову доріжку популярного ситкому. Розумієш, чому
люди на записі сміються, можеш навіть сміятися з ними, але в щирості їхніх емоцій усе одно сумніваєшся. Щось за-важало досягти того «suspension of disbelief» у моїй з нею
історії.
Ми говорили якісь нісенітниці про плани на майбутнє і життя (чи його дивну симуляцію) тут, на кораблі, і поза
його межами, а я думав про її губи і все впевненіше огортав
її талію.
Настав час повертатись. Ми зайшли в ліфт самі. Я став
навпроти дзеркала, вона — навпроти мене. Зависла пауза.
Я дивився в її такі виразні, такі чорні очі. Боковим зором помітив своє трохи розчервоніле обличчя, нависаюче над її хво-стиком. Та на мені ж все буквально написано! На обличчі
Кайли з’явився вираз, як у тигриці у тій дивній сцені з «Ко-роля Лева». Ти знаєш, про яку сцену я кажу.
І тут мене переклинило. Одним кроком я пересік
ці півметра між нами, рукою огорнув їй щоку, продовжу-ючи рух далі, занурюючи пальці у її волосся, і поцілував її.
Поцілував її так, наче це те, чого найбільше прагну на цьому кораблі. Чого я найбільше прагну в цьому житті. Вишне-вий смак відбився в роті. Її руки оплели мене, і м’якість тіла