неправильно. Зате як тепло, як приємно огортають метафори, і підліткова самотність здається усвідомленим вибором, а не нещасливим збігом обставин. Хотілось, аби внутрішній
голос хитромудро шепотів голосом Харукі Тадзакі. Зараз хочеться, аби він просто заткнувся. Коли я почав все ненавиді-ти? Для відповіді на це питання непогано би знайти корінь
проблеми, а вони — ці корені, якщо вірити інтернету та курсу психології в улюбленій шаразі, лежать у дитинстві. В моєму випадку, в дитинстві та дровах.
Пам’ятаю: мені було років п’ять і до першого дня
в школі залишалося щось близько тижня. Прекрасний час, аби влаштувати капітальний ремонт. Справа відповідаль-на і до неї треба підходити ґрунтовно, а тому батько розді-лив її на задачі поменше, об’єднані у короткий період у чотири роки.
Однією з таких задач було розібрати грубку і перенести
запаси. На скільки я пам’ятаю, то була перша робота в моєму житті. Чому саме я повинен займатися чимось настільки нудним замість того, аби малювати героїв та дивитись
«Пригоди Джекі Чана» по «Новому каналу», я не розумів, а от що розумів дуже навіть добре — це татову нетерпимість
до базових філософських питань «чому?» і «навіщо?».
7
Думаю, нетерпимість ця бере свій початок вже з його дитинства у кращих традиціях радянського виховання та за-гниваючого соціалізму.
Тому, намагаючись не будити у загалом доброзичливому
батькові дрімаючий привид жорстких звичаїв Перебудови, я мовчки перетаскував невеликі дрова з літньої кухні до са-раю. Коли вже ніхто давати мені причин для такого безглу-здого проведення часу не збирався, я починав вигадувати
їх сам. І щойно я щось придумував, то одразу безапеляцій-но брав на віру розказану самому собі історію.
Так і виявилося, що під вечоровим картонно-сірим не-бом я не просто складав потемнілі від часу дрова в невеличкий
сарай позаду болотяно-сірої літньої кухні. Ні, я вже споруджу-вав дерев’яне поселення, що формою нагадувало щось середнє
між мурашником та радянською багатоповерхівкою для наро-ду ліліпутів. Вони — ці ліліпути — втратили свої будиночки
після вселенського потопу, що пронісся Карпатами влітку дві
тисячі шостого року, і дістались аж сюди, на Південь, у пошуках кращого життя. Тепер, з висоти прожитих років, розумію, наскільки безглузда ця історія: хто б тікав у пошуках кращого життя на Південь, коли за кілька сотень кілометрів майо-рів польський кордон і світле європейське майбутнє? Але такі
вади уяви можна списати на п’ятирічний вік і переважну більшість виборців «Партії Регіонів» в Одеській області.
Допомогти ліліпутам міг тільки я, адже дорослі, вічно за-клопотані власними проблемами, не здатні поглянути вниз
і побачити когось маленького і, відповідно, незначного. Так уже
чомусь повелося, що в наших краях, щоб стати помітним і зна-чущим, треба хоча б бути здатним врізати дорослому по голові.
Для ліліпутів це неможливо, а тому доводилося покладатися
на допомогу дитини. А тому житимуть вони в теплих, ком-фортних щілинах між рядами рівно розкладених дров. І чим
8
більше таких рядів — тим більше чоловічків поселиться в зро-блених мною «квартирках», тим більше їхніх маленьких лілі-пульчат ходитиме до маленьких шкіл, а їхні батьки — до маленьких супермаркетів, судів чи відділків поліції. Інших місць
я тоді не знав, тому в моєму поселенні проживали тільки продавці, юристи, поліцейські та офісний планктон — як не поди-вись, непоганий вимальовується соціальний осередок.
Так я і будував цей маленький рай з перехідним типом
економіки для придуманих мною мігрантів, що незаконно
обійшли всі пропускні пункти дитячої уяви і поселились
у мене в голові.
«Спробуй Сабатіні почитати», — на четвертий рік ре-монту порадила мама. Порадила досить вчасно, потрібно
сказати: треба було думати, чим тепер зайняти час, що вивіль-нився. І думати швидко, поки заняття не придумали за мене.
Все ж таки ще дачу не добудовано. І гараж має такий собі вигляд. Та й про город дбати треба.
Втім, із завзятістю дитини, що рятується від радощів
сільського життя та від вічної підліткової дилеми «як зійти
за свого» серед таких же нещасних жертв пубертату і соціального оточення, але при цьому залишитись «кимось особливим»? Та ще й при тому умудритись не стати жертвою
булінгу. Уявні маленькі друзі в цьому явно не допомагали.
От я і обрав найбезпечніший варіант — загубитись
у фльорі романтизованого книжкового ескапізму. Подалі
від буденних ремонтів, пропахлих вогкою осінньою триво-гою городів, болотяно-зелених стін улюбленої школи і таких же облич, що вечорами п’ятниці чи ранками понеділка