Вона знову перервала мене поцілунком. Найрозумні-ший спосіб попросити мене замовкнути.
— Мені не сподобалось, що ти не спитав мене. Але я вірю
тобі, — шепотіла вона, поки я засипав під ніжні вібрації її голосу. Мені снився Халіфакс і мокрі поцілунки під стукіт дощу.
Глава 6
Шарлоттаун і захист свого
Я прокинувся один. Кайла не відповідала на повідомлення. Телефон також був зайнятий. Де вона? З ким? Просто
працює чи вирішила в такий спосіб все припинити?
57
«До неї сьогодні приходив якийсь офіцер», — сказала
Марі, поки ми мили підсобні приміщення.
Вдихати кисло-солодкий запах затхлої їжі ніколи
не було уявленням про роботу моєї мрії, але тепер я хоч
думав відволіктись від нового якоря, що стискав мені груди. Марі жила з нею в одній каюті і, як подруга по нещастю
під назвою рум-сервіс, по крихті ділилася враженнями
про іншу Кайлу. Ту, якої я не знав.
— І що вона?
— Її тоді не було. Він залишив паперову троянду і пішов.
Я намагався не думати про це. Відчайдушно перенаправ-ляв уяву на спогади про дитинство, плани на майбутнє, під-раховував гроші вже зароблені і ті, які ще можу заробити.
Але врешті моя уява повертала мене до міцних, наче останніх
у житті, обіймів у темряві моєї кабіни. Я перемотував плівку
спогадів назад і вперед, намагаючись визначити, де, в який
момент я втратив контроль. Треба було це визнати. Я на ній
схибився. І треба з цим щось робити.
Відповідь надійшла о першій ночі: «Вибач, вибач, вибач.
Мене сьогодні направили на п’ятнадцятий поверх, на розда-чу морозива. Думаю, скоро переведуть туди. Навіть брейку
нормального не було. І телефон зарядити не могла. Як ти?»
Я дивився на повідомлення і не знав, що відповісти.
Хотів щось написати, але просто вимкнув телефон. Треба
подумати.
— Чого посміхаєшся, як дурник? Твоя нова любов
пише? — спитала Марі.
— Та ні, мені просто радість від роботи з такою лапоч-кою, як ти.
Поки завершував нічну зміну і розвозив сніданки, надійшло ще одне повідомлення. «Бейбі, ти тут?» — чорні
електронні букви з екрана звертались до мене.
58
«Привіт. Так, завершую за годину. Вийдемо сьогодні
в Charlottetown?»
Вона щось пише у відповідь. Потім перестає. Потім
пише знову. Потім припиняє. І так кілька разів.
«Пробач, сьогодні ніяк не вийде. Я занадто втомилася.
Давай в наступному порту».
«О, дуже жаль, — відповів я. Додав сумний смайлик
для переконливості. — Відпочивай, бейбі. Цілую».
Отримав гіф з котиками, що цілуються, у відповідь.
Боже, що я роблю?
Було тільки сімнадцяте жовтня, а місто вже повним ходом готувалось до Хелловіну. По всьому місту, куди не піди, височіють старі опудала і тихо посміхаються невігластву туристів. Компанію їм складають гарбузи з вирізаними зловіс-ними виразами та бутафорські кажани й павуки.
Біля кожного опудала стоять дерев’яні відра-вазони
з посадженими у землю соняшниками. Вони трохи похили-лися і підв’яли — не рівня тим гігантам через дорогу від мого
дому, що кожного літа тягнулись назустріч синьому чорно-морському небу.
Щоліта ми бігали через старокиївську трасу, аби ви-рвати соняшників, набрати дома солі, і, сидячи біля входу, лузати насіння просто з мішків. Цілий мішок насіння був
для мене тоді найбільшим скарбом. А найбільше навіть за
насіння, можливість переказати про наші пригоди. Навіть
якщо розказуєш їх тому, хто щойно з тобою їх пережив.
«Ти чув голос сторожа?» — трохи налякано і з захва-том питав мене мій друг дитинства і співучасник у злочині.
«Який голос?» — захекавшись, намагаючись відновити збите дихання і струсити з майки залишки чорнозему, питаюсь
я. Ми бігли всю дорогу назад без зупинки, аби ніхто раптом
не спитав, що це у нас у мішках. «Ти що, не чув, як він кри-59
чав: “А ну стояти, малі, стріляти буду!” — в метрах ста чи двісті позаду нас. Тоді ще ворони раптом порозлітались і ми по-бігли. Я того, власне, і побіг».
«Так, так, ми також чули якийсь голос», — піддаку-вали інші.
Сам я голосу не чув. А може все таки?.. В моїй пам’яті, десь на периферії, всплив силует якогось діда зі старою руш-ницею. В рушниці сіль, звичайно. Хрипкий, наповнений ди-мом цигарок «Прилуки», він кричав наче особисто до мене
звідти, з безмежного лісу соняшників, що закривали наші ди-тячі голови від дорослих проблем.
«А чого ж ми не зупинилися? Чому не поговорили
з ним. Там же тих соняшників мільйон! Та куди там, мільярд, напевно! — відповів я. В свої шість років я важко розумів, скільки це “мільярд”, — можливо, і зараз не зовсім розумію, але знав, що це дуже-дуже багато. Так багато, що навіть побачити це число за один раз неможливо. Зовсім як наше