поле. — Що йому, важко буде поділитися тими десятьма
соняшниками?!»
— Еее, бачу, комусь дуже хочеться отримати заряд солі
в сраку, — з висоти прожитих восьми років зауважив Рома, мій ліпший друг дитинства. Всі наші «подільники» зали-лись веселим сміхом. Чи то від моєї наївності, чи то від слова «срака». Я й сам засміявся.
— Уявляєш, скільки таких любителів халявного насіння, як ми з тобою? — під підбадьорливий, що переходив
на писк, сміх продовжував мій старший друг, — та на всіх
наших пальцях не перерахувати! І що, всім соняшники
роздавати?
Я трохи зніяковів і не знав, що відповісти, адже намагався підрахувати всі наявні пальці. Мій товариш це очевидно помітив і на знак підтримки поклав руку мені на плече: 60
«Не хвилюйся, ти ще маленький. З віком ти зрозумієш: чим
більше маєш, тим більше жадібнішим і злішим доводиться
ставати. І без рушниці тут ніяк не обійтись. А як же інакше
захистити ціле поле?»
«Напевно, ніяк», — відповідав я своєму спогаду двад-цятирічної давності, дивлячись на соняшник. Напевно, без злості і рушниці ніяк.
Глава 7
Квебек і питання, до якого ми всі
рано чи пізно приходимо
— Чому я тобі подобаюсь? — раптом спитала вона, поки ми сиділи в холі неймовірно дорогого, схожого на се-редньовічний замок готелю в центрі Квебеку і пили каву.
Варто було знову побачити її, і я наче забував страждання
попередніх двох днів її відсутності.
Я дивився на мешканців готелю, що сновигали перед
очима, і уявляв, як це мати достатньо грошей, аби жити тут.
— Окрім очевидних речей: того, що ти красива, мені
подобається твоє почуття гумору і ти просто неймовірно
цілуєшся?
— Так, опустимо очевидне, — відповіла вона і зробила надміру довгий ковток свого невиправдано дорогого лате
із Старбакса. Ім’я на пластиковій чашці за традицією було написано з помилкою.
Я посміхнувся.
— Напевно, ти подобаєшся мені через те, як я почуваюся поруч з тобою. Відчуття, наче все правильно, так, як має
бути. Коли бачу тебе, тримаю за руку, цілую, забуваю про все
інше. Про все, що хочу забути.
61
— Тобто ти щасливий?
— Щось типу того. Ну а ти? Чому я подобаюсь тобі? —
спитав я і зробив довгий ковток. Усе ще гарячий напій те-плим потоком віддався в моїх грудях.
— А хто сказав, що ти мені подобаєшся? — усміхнулась вона.
— Ти і сказала. Того разу, у моїй каюті.
— Так, я щось таке пам’ятаю. — Вона глузливо піднес-ла руку до підборіддя і зробила і нарочито задумливий вираз. — Хм-м-м, і справді, чого ж?
— Take your time. Я спитаю тебе наступного разу.
Напроти нас якісь канадці захопливо сканували своїми
величезними фотоапаратами кожен міліметр золотої люстри, більшої за мене, ліпнину на стінах та лицарські лати, що мов-чазно спостерігали за цією сценою. — У нас ще п’ять місяців, аби відповісти на це питання.
— Ну, окрім очевидних речей, — передражнювала вона
мене, — ти цікавий, трохи ненормальний і непогано цілуєшся.
— Тільки «непогано»? Образливо, знаєш.
— Ти справжній. Єдина особа там, — вона кивнула
в бік порту, туди, де пришвартувалася наша плавуча тюрма.
В якому порту ми б не були, що б не робили, на задвірках свідомості завжди трохи помітно зуділа думка «де зараз корабель?». — Єдина особа там, чиїм словам я вірю. Тому ти мені
і подобаєшся.
— О, так я тобі подобаюсь? Чого ж ти раніше
не сказала?
Кайла вдарила мене по плечу і поцілувала.
Ми гуляли по цьому шматочку Франції посеред Квебеку і робили фотографії.
— Сфотографуєш мене? — вона простягнула телефон
екраном до себе.
62
— Я, звичайно, не фотограф, але, можливо, фото вий-дуть краще, якщо я головну камеру поверну на тебе?
— Ні! — запротестувала вона. — Тримай так. Я повинна себе бачити.
Такого зі мною ще не було. «Що ти боїшся мені показати на тому екрані, Кайло? Хтось може написати невчасно?
Чи зайвий тут я?» — спало мені на думку, але замість цього
я лише посміхнувся і сказав: — Ну що ж, приготуйся, як кла-цне мій талант фотографа.
І почав безперервно тицяти на повернутий в її бік екран.
«Що ти…» — вона намагалась забрати в мене телефон, але я вивернувся з її рук і продовжував робити фото: «О, по-кажи мені пристрасть!» — сміючись, вона схопилась за мою
сорочку, але я знову вислизнув. «Так, більше агресії, пока-жи мені тваринну сутність… — бігаючи від неї з повернутим
до неї екраном, продовжував я, — емоції, ще більше справ-жніх емоцій! Це будуть найкращі кадри в твоєму житті!»