— Добре, досить фотосесій на сьогодні. — Я простягнув їй телефон. — На екран я не дивився, так що фотографії
повинні бути прекрасні.
— Не бачу зв’язку.
— Ось і я не бачу.
— Ну ти і… — вдивляючись в екран, відповіла вона.
— Милий, добрий, розумний?
— Ага, а ще фотографував не на ту камеру.
— Shiit, серйозно?
Вона розсміялася ще дужче.
— Ні, але телефон я тобі більше не дам.
— На тому і домовимось. Але що, якщо ти захочеш
сфотографуватись на фоні чогось красивого, тієї оранжевої
будівлі, наприклад, — відповів я, вказавши на невеличку ка-пличку округлої форми з дахом оранжевого кольору.
63
— Яку ще будівлю?
— Та ту, навпроти нас.
— Вона ж не оранжева, а жовта.
— Та ні, я впевнений, що це оранжевий.
— Ні, жовта.
— Та оранжева, я кажу.
— Вона жовта, жовта, жовта! — жалісливим голосом
повторювала вона і підстрибувала на місці, наче маленька дитина в магазині іграшок. Я істерично розреготався. Не знаю, що смішило більше — чи дурість цієї суперечки, чи її реакція, чи те, що подібну суперечку я вже мав.
Там, в іншому житті, в Україні. З тією, з ким вчинив погано і з ким колись думав зв’язати життя… в ці спогади краще не занурюватись.
— Жовта, жовта, жовта … — пародіюючи її, я також
почав підстрибувати на місці. — Давай робити це разом!
Перехожі з цікавістю озиралися на нас. Вона також роз-реготалася. Весь час, що ми разом, ми або сміємось, як дурні, або цілуємся.
— Вибач, ну там же правда жовтий!
— А ти не любиш, коли з тобою не погоджуються, чи не так?
— Дивлячись, з приводу чого спере… БІЛКА! — вигукнула вона і напівприсядки побігла в іншу сторону парку.
Наче зовсім забула про існування цього діалогу, мене і взагалі чого-небудь іншого на цьому світі, окрім маленької пух-настої тваринки, що копирсалася в оздобленій металевими
листочками сміттєвій урні.
«А ще казала, що це я схожий на Золотистого Ретри-вера», — подумав я, спостерігаючи, як дівчина, через яку
я потроху божеволію, навприсядки біжить за маленькою
тваринкою.
64
Вона почала кидатись у білку попкорном, що ми незадовго до цього купили. Білку її намагання в міжвидову ко-мунікацію, здається, аніскільки не хвилювали, і вона, час від
часу зупиняючись і роздивляючись щось їй одне видиме в да-лечині, принюхувалася, характерно ворушила носиком і маленькими перебіжками просувалася у бік найближчої сосни.
Моя благовірна весь час, наче тінь, повторювала шлях
тваринки. Я не витримав, дістав телефон і почав знімати.
«Що за фарс? Я ж за тобою бігаю так само, як ти за цією біл-кою», — подумав я.
Вже тоді я прекрасно розумів, що довго ці стосунки, чим би вони не були, тривати не можуть. Такі кумедні та трохи дивні моменти з нею здаються одними із найщасливіших
у житті на цьому кораблі. Поруч з нею я, здається …щасливий? Але, боюсь, зовсім скоро моє захоплення переросте
в закоханість, а остання, не отримавши відповіді, в роздратування або того гірше — в ненависть.
Останні два дні вона ігнорувала мене (хоча у неї був
привід, але мене це все одно не заспокоювало), і в мене буквально сталася істерика.
Усе це потроху стає нестерпним. Хоч як би добре, як прекрасно з нею мені не було, коли я без неї, коли вона не може
чи не хоче зі мною зустрітися, мені в сто, в тисячу разів гірше.
Я втрачаю якусь важливу частину, втрачаю себе. І це настільки
боляче, що краще взагалі нічого не мати, ніж мати і втратити.
Не можу нормально їсти, спати, читати, навіть подорожі
перестають мене радувати — тільки й думаю: що вона робить, де вона, з ким вона. Я схиблений на ній. І не знаю, що з цим
робити. Так, я їй також подобаюсь, але вона й близько не відчуває те саме. Кайла, здається, спокійно може продовжувати
існування на цьому кораблі без мене, я ж без неї втрачаю розум. І через це я собі особливо огидний.
65
Якого дідька? Мені 25 років, у мене було більше дівчат, ніж у половини моїх знайомих разом узятих. Це я повинен
бути тим, через кого втрачають розум! Якого дідька я страждаю, як чотирнадцятирічна дівчинка у перших стосунках, роз-мірковую я, розливаючи оранжевий розбавлений водою кон-центрат, який тут прийнято називати соком, по маленьких
склянках для завтрашніх (або вже сьогоднішніх) сніданків.
Марі стоїть біля мене, поруч поважно ходить Анрі і зби-рає картки, Саджит та Мігель до блиску натирають усі поверхні рум-сервісу. Весь цей час ми про щось розмовляємо, слухаємо музику та іноді навіть танцюємо.
Але це на поверхні. Трохи глибше без зупинки крутять-ся шестерні, аби серце та мозок перемололи всю мою
тривогу.
Я місячної давності й сам посміявся би з себе. Може