собі не бреши.
74
І знову довга пауза. Напевно, очікує хоч якоїсь відповіді. Я ж мовчу і спостерігаю, як вітер грає опалим листям.
Діалог явно не клеїться. Так і не дочекавшись, продовжила:
— Знаю я, знаю. У мене також був такий період …гів-няний період на кораблі. Коли хотілось просто втекти, звіль-нитися й не повертатися більше ніколи. Прийми його таким, як є, обміркуй усе, поговори з кимось — не обов’язково
зі мною, хоч з кимось — відверто. Треба — поплач удосталь.
І живи далі. Тільки так можна тут не втратити розуму. За сім
контрактів зрозуміла це важким шляхом, але все-таки життя
на кораблі — це те, що ми собі обираємо самі.
— Поплакати вдосталь? Тому що мене через повідомлення кинула двадцятиоднорічна дівчинка? Серйозно?
Ще чого! Бісить, що я взагалі про це думаю. Треба швидше
закінчувати
— Закінчувати що?
— Все. Весь цей балаган чуток, балачок і недолугого
сексу на цій плавучій чашці петрі. Як вона мені остогидла.
— Слухай… В тебе є те, заради чого прокидаєшся кожен день, аби пахати по дванадцять годин? Зосередься
на цьому. Думаєш, тільки у тебе такі стосунки на кораблі?
Я була на твоєму місці. З наївності закохалася на кораблі. За-кохалась, як дитина — по-справжньому. Ми зустрічались
якийсь час, а одного ранку він просто щез. Перестав відповідати на дзвінки, не читав повідомлення, уникав зустрічі.
Я шукала його по всьому кораблю, говорила з його друзями, ходила в його ресторан — не знаю навіщо, все ж і так було
зрозуміло… просто хотілося подивитися йому в очі. Хотілось спитати, що я зробила не так. А в результаті мене зви-нуватили у переслідуванні. HR сказав, що якщо продовжу, працювати на кораблях більше не зможу ніколи. А колишнього я так і не побачила.
75
Елена перевела подих. Погляд її, спрямований крізь
мене, наче в цю секунду став я для неї прозорим, — туди, де зупинився наш корабель. Подумки вона пірнає в мину-ле, в яке вже давно не хотіла б і ноги мочити. А я спостерігаю за танцем осіннього листя.
— Тож тепер наперед забігати не хочу, — через кілька осінніх хвилин вона виринає з минулого, знову переби-ваючи нашу тугу. — Не хочу ще раз розбивати серце заради
нічого. Краще зосередься на тому, заради чого тут. На гро-шах для сім’ї. На квартирі в кредит. На депозиті. На своїй
меті і планах. Пам’ятай про це кожен раз, коли стає важко
і ти все витягнеш.
— Зосередитись на планах і меті, кажеш? Насправді
віриш, що ти тут з власної волі? Що зможеш бути щасливою, залишаючись на кораблі? Як на мене, все це — хєрня, яку собі говориш, аби заспокоїтись ілюзією вибору. Ти тут
тому, що насправді у тебе його немає. Які варіанти: залишитись вдома, на сто доларів у місяць, і покласти років двадцять на виплату іпотеки? Емігрувати в нікуди, витративши
на асиміляцію півжиття і сподіватись, що хоча б до твоїх дітей не будуть ставитися, як до людей другого сорту? Ми обидва знаємо, що ти цього не зробиш. Немає тут ніякого вибору. Не обманюй себе, ми тут не працюємо — ми продаємо
життя в роздріб по шістдесят доларів за день. Дев’ять місяців
на рік без сім’ї, без нормальних стосунків, без часу для себе.
Немає там, — я показав на корабель, — нічого, що б допомогло зробити кого-небудь щасливим. Це — не золотий квиток, а втеча від реальності третього світу, відчайдушна спроба
вилізти з болота економічної нерівності. Не більше і не менше. Ось тільки для мене це більше не має сенсу. Все, — продовжив я, для драматичності розвівши руками, — і я не пе-ребільшую, абсолютно все, що я в цьому житті планував, 76
пішло коту під хвіст. Дівчина, з якою планував зараз жити, робота, про яку мріяв, власна квартира — нічого не вийшло.
Взагалі. І з кожним роком планка стає все нижчою. У п’ятнадцять уявляв себе в цьому віці одруженим з коханою жінкою, справжнім моряком, а не чорт-зна-ким на кораблі, двома дітьми і будинком біля моря. Наївна дитина. У двадцять
три хотів хоча б знайти роботу за спеціальністю і жити з тією, що принесла мені спокійне щастя під час пандемії. Тимчасове запаморочення коронавірусу. А зараз мені навіть повертатись нікуди. Мета й плани? Не сміши мене. Нічого я більше не планую. Мені хоча б не потонути в цій течії, що давно
вже збила мене з ніг. Намагаюсь розслабитись і плисти за потоком. Going with the flow, how they say.
Вона лише похитала головою:
— Раціоналізувати розбите серце — це нормально.
І реагувати агресивно — також. Мені правда шкода тебе, через все, що тобі доводиться проходити. І я кажу не тільки
про невдалі стосунки…
Я намагався перебити її, але вона знаком долоні зупинила мене.