— Не обманюй себе, Марк. Я ж бачила: ще тиждень
тому, впевнена, ти хотів тут бути. На тобі ж все було написано. Боже, ти напевно ще б контракт продовжив би, якби тоді
в тебе попросили. Не корабель причина твого страждання.
А конкретна людина. Можливо, ця людина — ти сам. Можливо, хтось інший. Ось тільки ніхто нас тут не тримає. І си-ломіць на корабель ніхто на затягує. Увесь світ перед тобою.
У тебе є знання англійської, американська віза і голова на плечах. Якщо так важко, спишись — звільни місця для тих, хто хоче тут бути. Але ти ж цього не зробиш, чи не так? —
Вона поклала руку мені на плече і посміхнулась. — Я знаю, для чого я тут. І знаю, як хочу жити. А ти будь чесним хоч
77
із собою. Усе, що можу тобі побажати. Тепер пішли, поди-вимося, що це за місце.
І взявши мене під руку, наче старша сестра маленького
братика (хоч я і на голову вищий), повела до припаркова-ного на галявині заднього двору одного з місцевих дерев’яних, майже іграшкових будиночків, антикварного Форду
Модель Т. Я дивився на перший масовий автомобіль у світі і згадував чорно-біле фото на сторінці підручника історії
за десятий клас, що пахла типографськими чорнилами. Спогад зараз відчувався настільки ж давнім, як і сама фотографія.
Поряд стояли ще декілька автомобілів. Трохи «по-новіше». З тридцятих та сорокових років. Здавалося, наче
вони щойно зійшли з конвеєра. Нічого особливого. Просто один із жителів організував просто неба музей антиквар-них автомобілів.
Ми зробили декілька фотографій, порозглядали речі, що пережили, напевно, більше, ніж ми обидва разом узяті, і повернулися на корабель. Кожен — до своєї драматичної
історії.
Наступні два дні минали в тумані тривожної меланхолії. Важко, коли тебе кидають. Особливо, коли це вперше. Раніше я був тим, хто приносить біль. І рано чи пізно
це колесо сансари таки мало докрутитися й до мене. Починало здаватися, що починаю божеволіти від тривоги й злості.
Я підвів очі і подивився на велику пластмасову коробку з бананами, на якій рівними чорними буквами написано
«ORANGE».
Подивився праворуч — мій індійський колега, Стефан, продовжує підмітати підлогу шваброю. Так швидше. І при-бираєш залишки їжі, і витираєш. Нічний супервайзер у цей
час ходить навкруги і ловить комах пластмасовою кришкою
для їжі. Тут її називають «кампана». Чому її так назива-78
ють — я вже й не знаю. Марі, Анрі і Мігель готують сніданки для гостей, танцюючи під «Макарену».
«Ні, — киваю головою у відповідь власним думкам. —
Все нормально. Я не божеволію. Просто рівень адекватно-сті на кораблі загалом і в рум-сервісі конкретно залишається на стабільному рівні».
Глава 9
Краще зробити і пошкодувати,
ніж не зробити і пошкодувати
Як завжди, кінець робочої ночі та початок дня ми проводили за столом крю-месу.
— Не хочеш із нами вийти, my beautiful black mamba? —
спитав Анрі, і ми розсміялись. Я сміявся голосніше за всіх, активно вдаючи, що прекрасно себе почуваю.
— Як він тебе назвав? — пролунало десь за моєю спиною. У вікна, за два кроки від мене застигла темношкіра дівчина з тацею в руках і здивованими очима дивилась на Анрі.
Я дивився на два пучки по обидва боки її здивованого личка і не міг відвести очей.
— Як він щойно тебе назвав? — підвищивши голос, роздратовано повторила незнайомка. Певно, що наступну
свою фразу вона вже буде не говорити, а кричати.
— Заспокойся, — відповіла Марі, указавши на чоловіка, що сидів поруч із нею. — Ти про Анрі? Він мій бойфренд, я йому дозволяю. Щоправда, тільки десятий у списку: він
доволі кумедний, але я майже нічого не відчуваю. — І багатозначно вказала на свій мізинець.
— Уууу, — глухо завили ми з Анрі. Від настільки силь-ного удару так просто не оклигаєш.
79
— Так я ж не сам, — ми з нашим другом в команді працюємо. Двоє завжди краще за одного — правда, Марк?
Та я не слухав, лише косився на дівчину, яка нахилив-шись через стіл, з цікавістю слухала цей фарс. Я напружу-вав усю силу волі, аби тільки впритул не вирячуватися
на незнайомку. Кокосовий аромат її парфуму вибивав-ся з цього діалогу, а обриси талії розсіювали будь-яку
обережність.
— Пішли? — нарешті втрутилась вона в це безглузде
перекидування метаіронічними фразами.
— Іди вперед, я наздожену, — відповіла Марі і встала з-за столу.
Енн пройшла повз мене. Я кинув їй щось на зразок
«hi» і, звичайно, усміхнувся.
— Марк, — тут же додав і простягнув руку.
— Дуже приємно, Енн, — трохи здивовано відповіла
дівчина, потиснувши її. — Чекатиму біля крю-офісу, Марі, —